На початку двадцятого століття Гончарівка вже була частиною Харкова. Близько був широкий ряд рейок, станція, склепи, майстерні — розлоге господарство залізниць. Вулиця Велика Гончарівка була затишна від густих дерев. Присутність великої друкарні Яковлєва і фабрика фарб не могли позбавити її того затишку. Серед усього того нового стояла тоді (і простояла ще довго в наших часах) хата з малими вікнами, стара під замшілим очеретом і там жили люди. Казали, що тій хаті сто років.
Тоді недалеко на Гончарівці оселилася польська родина з Варшави. У тій родині народилася дівчинка.
Няня водила дитину гуляти повз столітню українську хату. Під провінціальними дерев’яними хідниками, до яких не тулиться французьке слово тротуар, дитина збирала гриби печериці під вогкими дошками.
Дитина вчилася від няні пісень цієї країни і рано співала про те, як пливе човен води повен і як шумить і гуде, дрібний дощик іде, співала хоч це й не дуже подобалося її мамі
Коли Марусина мама вішала образок Христа в терновому вінку на стінку, няня не могла зрозуміти цього і казала: Це вас єзуїти навчили так вішати. На стіну вішають картини, а ікону треба вішати в куток.
Няня була православна, але Марусю до церкви не водила. А сама ходила раз на рік до костьолу в день Божого Тіла. В літній, радісний день вона хотіла бачити Марусю, як вона йшла першою серед дівчат. Їй здавалося, що Маруся була як янгол у віночку з квітів, із кошиком для квітів, у новому вбранні. Няні здавалося, що очі в Марусі займають половину її личка і православній няні була дорога ця дитина, що по-своєму, по-дитячому славила Бога на українській землі.
Дівчинка Маруся виросла. Настав час і вона увійшла дружиною в моє життя. Її очі уміли співати про незміряну цінність і красу жіночості, дружби і єдності.
Минали десятки літ. Ми були разом, завжди вдвох — у жадібних радостях молодості, в наші сонячні дні, разом у мовчазному горі, недугах і скорботі.
І я вдячно думаю про те, що на Харківській землі є Гончарівка доброго пана Квітки, мені тепло думати про милого старосвітського літератора, що писав про той куток Харкова, звідки дістався мені найбільший дар мого життя.
СТУДЕНТ ЕЛАНСЬКИЙ
Київ на початку 1918 року, за Центральної Ради був незвичайним містом. На вежі будинку Гінзбурга (Інститутська вулиця, найвищий тоді в Києві, одинадцять поверхів), німецькі солдати щось намацують на вечірньому небі, щось націлюють прожектором. Коли ви до потягу, що відходить нерегулярно, протискуєтеся через непривітний барак — тодішній столичний вокзал — солдат вам грубо кричить «zurück».
Але міністерства українські. На Банковій вулиці в якомусь багатому будинку молодий, худенький офіцер, український есер Жуковський урядує як військовий міністр. В домі генерал-губернатора на Александрівській вулиці (за два місяці там буде палац Гетьмана), у великій залі можна легко добитися прийняття у прем’єр-міністра Голубовича, неговіркого інженера, в пенсне, з висунутим наперед підборіддям.
Там же я впіймав замороченого справами міністра внутрішніх справ адвоката Ткаченка і добивався, щоб він надіслав до Єлисавета комісара українського уряду, бо там немає ніякої влади. Був неминучий в таких умовах розгардіяш, але було просто, демократично, хоч і трохи розхристано. На засідання Малої Ради в Педагогічному Музеї, де найбільше можна було почути бундівців і меншовиків, ми заходили без перепустки.
В цьому українському Києві зустрічаю меткого і привітного студента років 23 в тужурці Комерційного Інституту. Його звуть Василь Еланський, в нього блакитні очі, він білявий. В молодості люди сходяться швидко. Каже:
— Ходім обідати. Тут близько. Добра їдальня, всі наші тут обідають.
Це на Великій Володимирській, трохи навскоси від Театру. Три східці вниз до «Лотиської їдальні». Багато людей. Годують, як взагалі тоді в таких кухмістерських, добре і недорого.
Поруч з нами, при маленькому столі обідає людина в сірій шинелі, русявий, з тонкими рисами — Петлюра.
Обстановка не кафе-ресторану, де збираються політики. Радше подібне щось до студентської їдальні.
Есер студент Еланський тепер редагує газету лівого відламу української партії есерів «Боротьба». Редакція вже розмістилася комфортабельно в редакції газети «Киевлянин». Старого монархічного «Киевлянина» революційно закрили. Це Караваївська вулиця, здається номер 8. Іще в книжних стінних шафах повно книг од старих хазяїнів — солідно було поставлене діло. В редакції «Боротьби» не дуже людно, нові хазяїни ще не обжилися. Та, здається, і не обживуться.