Тепер уже ніхто не згадує колись відомого редактора того спустілого «Киевлянина». Російський монархіст, україножер, опора трону В. В. Шульгін потім був в еміграції і після другої війни, після тюрми доживає в СРСР совєтським патріотом. Доживає віку патріот великої Росії не в Києві і не в Москві. Дозволили йому жити на волі у Владимирі на Клязьмі, відомому своїм зловісним ізолятором для політичних; для Шульгіна це місто може є символічною колискою Московської Імперії.
Після того, як Муравйов, цей перший і жорстокий у новітній нашій історії збройний завойовник Києва, вчинив там 1918 року український погром, з багатьма убивствами, Шульгін видав брошуру. Пам’ятаю тільки красномовну обгортку: будинок Грушевського в огні і Шульгін символічно і радісно бачив у тій пожежі ніби все українство спалене московськими гарматами.
Але боротьбісти в редакції «Киевлянина» і Еланський у кріслі Шульгіна, це вже був новий пункт на кривій лінії історії. На протязі ближчих двох років і Еланський і його партія пережили великі зміни. За Денікіна боротьбисти вели підпільну роботу проти Білої Армії і розрослися. В квітні 1920 року українська комуністична партія боротьбистів, як вона почала себе називати, на ініціативу Шумського й Еланського-Блакитного, постановила злитися з Комуністичною Партією (більшовиків). Говорилося про злиття, а справді це була самоліквідація партії. Боротьбистів приймали індивідуально до КП(б)У, як нових членів. І сьогодні ця партія під назвою КПУ залишається всього тільки обласною організацією всеросійської комуністичної партії.
У Харкові на початку двадцятих років, коли я його знову зустрів, Еланський-Блакитний був уже більше культурно-політичним робітником, аніж впливовим політичним діячем. З кожним роком його значення в партійному апараті КПбУ зменшувалося.
Він редагував кілька років газету «Вісті ВУЦВК» і з погляду журналістичного він багато зробив для того, щоб газета була живою й інтересною. Літературний додаток був цікавий і часто багатий на матеріал.
Можна сказати, що в ті перші роки, не вважаючи на тиск русифікаційного партійного апарату, тодішня молода Україна, тільки в малій своїй частині з партійними білетами, швидко й успішно скидала з себе провінціальні ознаки.
Політично Харків був провінціальний з якимись майже анонімними квірінгами і лебедями в слухняному Цека партії, культурні ж сили були протипровінціальні, активні, інколи навіть агресивні і часто талановиті.
Відсунутий від впливів у партії, з номінальним чином члена ЦК КПбУ, Блакитний-Еланський вірив у створення української літератури міським пролетаріатом (ГАРТ). Він вірив, що:
Земля рясніє Чумаками;
Михайличенками росте
І Гарту полум'ям цвіте.
Хоч часто доводилося Блакитному під псевдонімом Валера Пронози виконувати роль якогось українського Дем'яна Бєдного стандартними сатиричними вправами проти світової буржуазії і проти «петлюрівщини», проте він був здатний і на поважніші речі.
Блакитний помер рано, помер не побачивши остаточної ліквідації О. Шумського, не доживши до тих часів, коли його товаришів боротьбистів винищили всіх до ноги.
Але уже його похорон показував, що його заслуги перед комуністичною партією не високо цінять. Ленін на IX з'їзді РКП(б) по своєму тверезо говорив: «ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику... Ми цю партію перереєстрували і, замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми... одержали те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з партійної сцени. Ця перемога варта добрих двох битв».
Як ховали Блакитного, в грудні 1925, вражала мала кількість персон з партійної верхівки. Були тільки обов’язкові для українських справ Скрипник і Затонський, та ще мовчазний Шумський. Поховали за Міським Парком, з боку Аеродрому. Через відсутність у Харкові Кремлівської стіни, а — може — щоб уникнути освяченої землі православного цвинтаря, доводилося упорядникам вибрати це місце, при дорозі.
Пам'ятник поставили згодом на перехресті Чернишевської вул., де починається вул. Артема, перед будинком, що в перші роки після революції звався Домом Совєтів і де тоді жили відповідальні робітники. Невелике погруддя романтично-революційного поета з цитатою:
ми тільки перші хоробрі,
мільйон підпирає нас.
Потім чомусь перенесли його на Театральний Спуск проти якогось жилкопу. Але прийшов час навіть для мертвих «перших хоробрих» і пам’ятник зник.