Довго було ім’я Блакитного на списку неіснуючих. Років через двадцять після другої війни дозволено скромній і непомітній його вдові насмикати і видати дещо з його творів, і на якійсь із харківських вулиць знову поставили пам’ятника, мовляв: нехай живе радянська література.
І ГІЛЬЙОТИНИ ГОСТРИЙ НІЖ
Весну 1919 року я пережив в Одесі, коли там були французькі зуави і сенегальці, веселі чорні хлопці з неможливо білими зубами і як емаль великими білками екзотичних очей. Були на ослах греки, таке було їхнє військо, з провіантськими складами, повними інжиру і гороху, що дісталися одеситам, коли греки зі своїми ослами посідали на кораблі й поплили до своєї Еллади. Були елегантні офіцери Росії, Добровольчеської офіцерської армії, приречені на поразку холодним і глибоким океаном українського села, яке вони вважали невиразним, хоч і родючим «Югом Росії» без історії, без національно-державних і соціальних проблем.
Як кожне місто близько фронту, Одеса жила весело. Прославлені кафе, що їхні назви, принесені з Франції й Італії, стали частиною одеського фольклору — Робіна і Фанконі — завжди переповнені. На Гречеській вулиці трохи демократичніше «Кафе Амбарзакі» теж кишить військовими і там французькому воякові можуть всунути агітаційну листівку, надруковану на поганому папері, з астрономічною кількістю помилок, складену якоюсь мовою, про яку автори — українські боротьбисти думають, що то французька мова.
Бої десь недалеко, під Сербкою, Новим Буяликом. Одеса не звертає уваги. Нема тривоги в одеських російських газетах, де рясніють відомі всеросійські імена, які ще недавно сяяли на петроградському і московському політичному небосхилі.
Українська газета «Нові Шляхи», добре редагована солідним професором Сушицьким, з добрими кореспондентами на периферії (з одеських авторів пригадую проф. М. Е. Слабченка), трохи краще відчувала подих доби, але нелегко було тоді поспішати за подіями.
Розв’язка прийшла несподівано. Червона перемога була якась незрозуміла. Ніякої армії Троцького під Одесою не було. Велике портове місто взяли селяни з ближчих повітів Херсонщини під командою отамана Григорієва. Я бачив, як Садовою вулицею тяглися селянські вози і на них, звісивши напівузуті ноги, сиділи хлопці Херсонщини — переможці французів, греків і росіян.
О, дев'ятнадцятий рік на полях України!
Скоро Григоріїв оголосив себе ворогом Москви. Одеська Чека під претекстом «зради» Григорієва розстріляла багато українців. Серед них був Коморний, колишній — за гетьмана — херсонський губерніальний староста, джентльмен, людина української культури.
Поки селянські хлопці ще важили на терезах хисткої і непевної влади і не обернулися відкрито проти влади Чрезвичайки, життя Коморного, українця, хоч і гетьманського старости, було збережене. Його й багатьох інших убили, як тільки терези влади хитнули в сторону міста, ворожого і жорстокого.
Приходить осінь 1919 року в Одесі, знов без Чрезвичайки, останні місяці перед евакуацією білих. Між нерегулярними студіями на останньому курсі університету читаю «Червоний Вінок». Таку назву носив охайно виданий збірник найлівіших авторів у тодішній нашій літературі. Декого з авторів денікінці в Києві того 1919 року розстріляли.
Поруч з Чумаком, Михайличенком, Заливчим читаю й мого знайомого В. Еланського-Блакитного.
Починається лірично:
«Тобі, Україно моя, і перший мій подих,
і подих останній тобі».
Далі програма стає серйознішою:
«Вогню ж! Динаміту! Хай зникне Минуле в ім'я Будуччини. Церкви старовинні в повітря! Вишневі садки під сокиру. Прорвати Карпати тунелем! Динамітом пороги Дніпрові! Гей, Сивий, вже бачу тебе я в шорах камінних, у шлюзах».
В тому 1919 році він свято вірив у світову революцію:
Промерзло згадує Париж
Про дні кривавого терору
і гільйотини гострий ніж
В тумані близько... Скоро... Скоро...
Недавній чернігівський семінарист прагнув паризької крови, вірив, що в Європі скоро, скоро почне працювати гільйотина.
У нас вдома гільйотину заміняв з великим успіхом наган і маузер. Проте не в українських руках. Тероризм Блакитного залишився більше тероризмом літературного характеру. Українізувати гільйотину на Україні не вдалося.
Не хотілося б говорити про терор саме тут, коли згадаю про свої молоді літа Проте, не можна не говорити. Вся доба насичена терором, особливо найтяжчою і найгіршою його формою — державним терором.