Не Драгоманов і не Грушевський вигадали цей спосіб установлення і скріплення влади. За якобінським зразком ленінська система терору була запроваджена скрізь, де проникала. На Україні з особливою жорстокістю.
Єсть назви, що їх не перекладають на інші мови. Не можна назвати Гітлера вождем, а Сталіна — фюрером. «Фюрер» не перекладають, Рейхстаг є рейхстаг. Центральна Рада залишилася в історії для всіх Центральною Радою і в російському перекладі ви не скажете — Центральний Совєт.
Так само і відомі всім органи: ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. Наївні перекладачі пробували ці назви «переперти» на свою мову. На початку двадцятих років я зустрічав у газетках українізовану НК — мовляв, Надзвичайна Комісія, не чрезвичайка. Дарма — не прищепилося.
Українізатори пробували й ГПУ впровадити в рідну мову в формі ДПУ — мовляв, маємо своє Державне Політичне Управління. Але ця серйозна установа не гралася в українізовані скорочення. Коли українець мав писати (здебільшого з-за тюремних ґрат) про свою вірність «совєтській владі», то й органи мав величати на «общепонятном».
В практиці «органів» не знайдеш ознак українізації. В адміністративній галузі також — «облісполком» і «горсовет» переважають у живій мові людей і в мові документів. Здається, тільки на нижчому щаблі Сільрада вмостилася в живу мову поруч з «сельсоветом».
Органи державного терору, треба віддати їм належне, ніколи й не удавали з себе українських. Вони могли собі це дозволити. Я не пригадую, щоб навіть українізатор М. О. Скрипник колись наважився писати про українізацію «соответствующих органов» — ГПУ-НКВД.
Характер цієї всесоюзної, тобто не української установи підкреслювався і тим, що українців було там обмаль, особливо на горі. Для чорної роботи українці були.
Відомі сотні імен латишів, євреїв, поляків на керівних постах.
Був один грузин, якого я бачив зблизька. Це був голова Одеської Чека Калениченко. Його справжнє ім’я було Саджая.
Грузини студенти до революції в Одесі (країна старої культури Грузія за царя не мала університету) веселою громадкою збиралися в студентській їдальні. Тут навіть за кілька копійок можна було наїстися. Миска доброго борщу і гори безплатного хліба на столах це дозволяли.
Серед щиро-безпосередніх і гомінких членів Грузинського Земляцтва був студент-медик Саджая, часом зосереджений, часом експансивний. Коли настала революція 1917 року, його вже можна було бачити, як він гасав автомобілем по скаламученому місту, як він горлав на мітингах в ролі соціал-демократа лівого крила.
В двадцятому році лякали одеситів страшні імена — Калениченко, потім Віхман. Голова Чека Калениченко в ті часи розгнузданого, підстьобуваного з Москви самим Леніним терору був відомий особливою жорстокістю. Під іменем Калениченка «працював» над своїми жертвами наш студент Саджая.
Через п’ятнадцять років довелося мені бути в Цхалтубо. Цхалтубо — курорт з цілющою водою недалеко міста Кутаїсі, на півдорозі між Батумі і Тбілісі. У ресторані, недалеко від мене сиділо двоє. Мені обережно показали на одного з них — чорнявого мужчину років під сорок, ще стрункого, з тонкими рисами обличчя грузинського типу. Він нагадував провінційного доктора. Була осінь, біля нього лежав чорний м'який фетровий капелюх. Я не впізнав у ньому колишнього студента Саджаю.
Очі в цього інтелігента були не звичайні. Не по-людському дивилися вони на світ. Не були ці очі відкриті для того, щоб бачити життя і людей. Це був тяжкий, тьмяний погляд, налитий чимось тяжким, неживим, убивствами, смертю. В них навіть не було злоби, це було щось гірше, ніж жорстокість — надлюдське похмуре, тупе презирство до людини, до її життя, до її радощів. Так дивився цинічний кат, сучасний тоталітарний кат, якому держава дала права слідчого, судді і виконавця смертного вироку. Все дала йому в одній особі. І він знає, що на нього скаржитися ніхто не може.
Цей чоловік недалеко від мене був Саджая, тепер голова прикордонного Аджарського НКВД в Батумі, він же Калениченко Одеської Чека, великий убивця з веселого колись міста Одеси.
Подібні до Саджаєвих очі я бачив в одного з судових виконавців Харківського Губ. Суду. Теж налляті темрявою підвалів таємних убивств. Про нього знали, що він у трибуналах доби «воєнного комунізму» розстрілював засуджених.
Іще один зразок таких очей бачив я в новому варіанті — німецькому.
В 1941 році ми поспішали заповнити всі області громадського життя. Насамперед, в той час створили Український Червоний Хрест, такий потрібний в часі війни, горя і злиднів. Були ще перші тижні окупації, ми мало знали принципи нової влади. Я тоді був керівником Правничого відділу Управи. В моєму кабінеті з’явилися робітники СД, вимагаючи подати їм адресу Червоного Хреста. Вони поводилися так, ніби гналися за злочинцями по гарячому сліду. Вони не привіталися і не сідали для розмови. Здавалося, що вони зараз будуть стріляти.