І в них я побачив в очах ту зловісну, тяжку тьмяність нелюдини, надлюдини — убивці.
Ці люди в уніформах, відмінних від відомої нам уніформи Вермахту, бігли арештувати наших робітників Червоного Хреста. В новій дійсності таку форму самоорганізації населення вони визнавали за шкідливу і заборонену. Небезпека для групи наших кращих людей, серед яких були такі як проф. Михайло Міщенко, згодом трохи зменшилася, але Червоний Хрест був заборонений.
Тоді я ще не читав «Mein Kampf» Гітлера, але очі цих людей в моєму кабінеті сказали мені досить про характер нової влади. І тут за українськими людьми, які думали, що вони звільнилися, гналися рідні діти Саджая-Калениченка, тільки в німецькій уніформі, русяві й атлетично збудовані.
■
Харків мав свого великого ката Саєнка. Тепер уже забувають це ім’я. От французи добре знають імена своїх катів, що за часів Марата і Робесп’єра перед французькими народними масами кидали в кошик гільйотини голови діячів своєї великої революції.
За нашої революції Саєнка знали далеко поза межами Харкова. В 1919 році чека розмістилася у великому поверховому будинку на Чайковській вулиці. Комендантом Чека був Саєнко. Його іменем лякали дорослих людей. Говорили, що він звір. Таке порівняння було несправедливістю до звірів.
Коли Добровольчеська армія зайняла Харків, харківські жителі впізнавали своїх родичів і знайомих серед трупів тяжко битих людей в Чека на Чайковській вулиці, побачили потрощені черепи, поламані кості. Находили й «перчатки» — шкуру здерту з руки живої людини. Звичайно, була це робота не одного Саєнка. Але він таки був найретельніший, найстрашніший серед інших мучителів і убивців.
Саєнко зробив своє діло, нова влада закріпилася. Куди ж подівся Саєнко? Цей садист, ненормальний вишкребок суспільних низів, огидна потвора. Певно кінчив своє життя серед божевільних, за ґратами, зі зв’язаними руками, в спеціальній сорочці для такого роду пацієнтів?
Ні, він жив серед нас і мирно працював, будуючи разом з нами соціалізм в одній країні. Навіть працював у галузі господарського права.
Арбітраж це правна інституція, суд, що розв’язує спори між державними підприємствами і державними комерційними організаціями.
І харківським обласним арбітром у нас був товариш Саєнко. Справи в арбітражі безбарвні, нудні — про неустойки за невиконання договорів, про розрахунки за товари. Виступають перед арбітром у діловій, прозаїчній обстановці представники організацій або юрисконсульти. Сухо покликаються на обіжники, на розпорядження Главків, наркоматів. Арбітр вислухує і рішає справу.
Арбітраж містився в одному будинку з Верховним Судом УРСР. Я, читаючи справи, притулившися біля столика в прохідній кімнаті, за комфорт тоді не дбали, бачив часто, як Саєнко проходив у своїх потребах повз мене. Він був у захисного кольору френчі. В Саєнка було невиразне лице і тяжкий погляд убивці. Але його зовнішність не вражала. В наш час таких багато ходить.
Одна молода наша адвокатеса мала нагоду розмовляти частенько з ним по щирості. Про свою роботу в Арбітражі він говорив з гордістю і казав, що він у своєму житті все робив сумлінно і любить, щоб справа була зроблена добре. Він говорив, що і на військовій службі він завжди був добрим виконавцем. Про роботу в Чека він не згадував.
Так от в чому справа. Саєнко не садист, не патологія. Саєнко добрий унтер-офіцер та й усе. Коли б він був садист, він і після Чека 1919 року шукав би як мучити і вбивати людей. А він ретельно писав постанови про неустойки і пеню в договорах між якимсь м'ясокомбінатом і заводом бочкотари.
В 1919 році він був унтер-офіцером чужого терору.
Міцні були нерви у цього унтер-офіцера з Чайковської вулиці. Колеги з його ремесла часто не витримували і кінчали життя в лікарнях для божевільних.
Після другої світової війни навіть були відомості, що в Харкові протинімецьким підпільним спротивом під час окупації керував Саєнко.
А будинок на Чайковській вулиці, це харківське видання московської Луб’янки, вдосконалене стараннями Саєнка, стояв спокійно. В долині жила своїм тихим життям Журавлівка, ще далі будовано заводи, а той страшний будинок горсовєт передав для користування житлокооперативу. Щасливці дістали жилплощу, розмістилися, живуть собі і ніхто не скаржився, що їх мучать привиди і ніхто не чув стогону конаючих людей. Доба нормованої жилплощі і пайка не знає привидів. Щасливі люди живуть у будинку на Чайковській вулиці.