■
Спроби української партії боротьбистів включитися в апарат справжньої влади — значить і в апарат терору — були тільки на початках. Як відомо, у Москві в перші місяці після створення Чека в 1918 році, до вищих, рішальних посад в Чека, були допущені російські ліві есери (перед убивством графа Мірбаха і повстанням лівих есерів). Так і в першій Всеукраїнській Чека заступником латиша Лаціса (страшне було це ім’я), був боротьбіст Яковлів.
Я побачив Яковлєва в 1922 році ранньої осені, коли він уже був на іншій роботі. Працював я тоді в Село-Техніці секретарем відділу, але якось Блакитний запропонував мені невелику додаткову роботу в Наркоматі Чужоземних Справ — їм потрібний був перекладач. Думаєте з чужоземних мов? Ні, простіше — з російської на українську.
Мене прийняв Яковлєв, заступник Наркома (наркомом був Раковський). Він розмовляв просто і дружньо. Це був високий, з тенденцією до м’яких, гладких форм, чорнявий мужчина біля 30 років. Добрий костюм і краватку він носив так, як носять люди, що звикли до дорогого вбрання. Пам’ятаю його блискучі чорні очі на обличчі з дрібними правильними рисами.
Кабінет був умебльований за тодішньою модою, тобто з передреволюційною солідністю. Глибокі, м’які крісла, важкий дубовий стіл.
Моя робота в тодішньому Наркоматі Закордонних Справ УРСР була нескладна і тривала недовго, бо я скоро занедужав на тиф. Після роботи в Село-Техніці я їхав трамваєм на Єпархіальну вулицю (вул. Артема), ріг Басейної, де Наркомат містився у великому будинку.
Роботу мені давав генеральний секретар Лев Ісайович Величко. Якщо його не було вже в канцелярії, то дежурний секретар, це були молоді люди чекістського стилю, давав мені роботу. Здебільшого це були так звані вербальні ноти, російською мовою, недовгі і технічного характеру. Складав їх член Колегії Наркомату С. Канарський, що потім був членом Найвищого Суду.
У тодішніх дипломатів Совєтської України була проблема — якою мовою листуватися з представниками інших держав. (Я пригадую, що це були тільки ноти до Польського Уряду). Російською не випадало, до французької не додумались. Рішили, що українською. От я й помагав у цих проблемах суверенності.
Так я був співробітником Володимира Івановича Яковлева. Інтелігентів української культури не чути було серед чекістів великого калібру. Яковлів був єдиний з таких українців.
Г. Я. Беседовський, совєтський дипломат, що «вибрав свободу» ще в двадцятих роках, так описує Яковлева: «Роботою українського Наркомату Закордонних Справ заправляв заступник Раковського Володимир Іванович Яковлів. Це була чудна і зловісна постать. Син багатого купця з Александровська,[11] Катеринославської губернії, він скінчив Київський Комерційний Інститут і під час війни був літуном, дослуживши до чину штабс-капітана. Людина дуже поміркованих переконань, почасти успадкованих од батька, члена Союзу Русского Народа,[12] він перші два роки революції стояв оподаль від політики, вважаючи, що всі партії були занадто ліві для нього. Але в 1919 році сам несподівано полівів, вступив до української комуністичної партії, і зразу ж почав працювати в органах чека, показавши виняткову жорстокість. Досить сказати, що працюючи у всеукраїнській чека, він наказав арештувати свого батька, привезти до Києва і розстріляти за приналежність у минулому до Союзу Русского Народа. Після цього розстрілу мати Яковлева покінчила з собою в нього на квартирі. Розстріл батька підніс Яковлева на таку височінь, що його призначили в 1920 році головою Одеської губ. чека. Тут він працював недовго, тільки три місяці, але встиг розстріляти за цей час біля п’яти тисяч чоловік. Незабаром він все ж таки рішив залишити чекістську кар'єру і перейти на роботу до Наркомату Закордонних Справ, до Харкова, де зразу дістав призначення Заступником Наркома».
Я хотів простежити дальшу кар’єру цього українця з міста Запоріжжя, інтелігента з делікатними манерами.
С. И. Ліберман, дореволюційний солідний торгівець лісом, багато зробив як спец для комуністичного торгу деревом, а коли почув небезпеку арешту, своєчасно залишився за кордоном. У своїй книзі «Дела и люди» (Нью-Йорк, 1944) він згадує про Яковлева.
Дерево, що його продавали дешево за кордон в перших десяти роках тієї «індустрії», означало найстрашнішу рабську працю в лісах північної Росії, безнадійні муки і смерть сотень тисяч людей, які були під необмеженою владою ГПУ. Ті штабелі лісу, що приходили до Європи, були власне штабелями трупів, що лягли добуваючи їх.