У своїй автобіографії Скрипник підкреслював, що шлях його розвитку відрізнявся від розвитку російських інтелігентів-революціонерів. Перші зв’язки він мав з українськими радикалами в Галичині, від яких він діставав і нелегальну літературу. Перехід до марксизму, як признавався Скрипник, був для нього дуже важкий. Навіть, прочитавши Зібера, Рікардо, Маркса і статті Каутського, він ще не став марксистом і відчув себе ним щойно тоді, коли до його рук попав галицький переклад «Ерфуртської програми». За члена російської соціал-демократичної партії він вважав себе з 1897 року.
Далі йдуть довгі роки виключно партійної роботи в різних місцях російської імперії. На Україні, перед революцією, Скрипник був у 1905 році, на партійній роботі в Одесі, і тоді його партійна кличка була «Щур» і «Щенський». В 1917 році він брав активну участь в організації жовтневого перевороту, як член більшовицького військово-революційного комітету. В 1918 році був близьким співробітником Дзержинського, як член колегії ВЧК в Москві на Луб’янці.
На Україну вирядив Скрипника з спеціальним завданням сам Ленін. Тут, поруч інших обов’язків, з 1922 до 1927 року Скрипник був народним комісаром юстиції. В літературі про Скрипника цей період його життя найменше відомий. Я згадую деякі фрагменти, зв'язані з судами тих часів.
Портрети Скрипника були добре відомі. Вони довгий час належали до незмінної радянської портретної галереї. Цей вождь був не зовсім подібний до інших. Він носив білі комірці та краватку і не вдягався у френч і шкіряну куртку, які були обов’язковою уніформою майже для всіх — від Косіора до голови райвиконкому. Вуса і борода теж були відомі, як специфічно скрипниківські. В той час, на початку двадцятих років, Христіан Раковський уже давно поголив свою випещену бороду, з якою він вийшов із Яської тюрми після Лютневої революції. Раковський зрікся, заради пролетарської дійсності, елегантності тих часів, коли він у Парижі вивчав ресторани Великих Бульварів і теорію марксизму. І Олександр Шумський уже зголив свою бороду. Тільки Скрипник не мінявся. Уже не молодий, він серед совєтських персонажів був по-своєму мальовничий, особливо, коли, бувало, їхав санками з наркомату юстиції, ховаючи трохи посивілу бороду в бобри дорогої шуби. А з-під бобрової шапки, з-під мефістофелівських кошлатих брів — завжди суворий, гострий погляд. До революції такі шапки любили носити актори, адвокати і рабини.
Говорив Скрипник небагато, голосом уривчастим і хрипким, дуже багато курив, і, виходячи крізь його прокурені вуса, навіть звичайні слова звучали як декрет. Про впертість Скрипника ходили анекдоти. Дехто неделікатно називав цю рису його вдачі самодурством. В усякому разі було досить підстав уважати Скрипника за «залізного більшовика», якщо вживати терміну, дуже модного за тих часів.
Авторитетові цього худорлявого партійця помагав і той відомий факт, що Скрипник разом з Леніним робив переворот у жовтні 1917 року. Джон Рід, американський журналіст, який написав книжку про «десять днів, що потрясли світом», згадує Скрипника в Смольному інституті серед головних дійових осіб (про Сталіна Джон Рід не згадав).
■
Народний комісаріат юстиції містився на Садово-Куликівській вулиці в Нагірному районі Харкова. Будинок колись належав власникові парового млина Молдавському. Це був житловий будинок з чотирма поверхами квартир; він був тісний для комісаріату, але в той час тіснота була звичайним для радянських установ явищем.
В комісаріаті працювали багато. Свіжо видані (в 1922 році) кодекси давали надію на відновлення правового порядку. В самому наркоматі, поруч з молодими комуністами, що почали свою кар’єру в революційних трибуналах часів воєнного комунізму, працювали також люди з старою університетською освітою. Комуніст М. О. Рейхель, заступник Скрипника, мав дореволюційну юридичну освіту. Безпартійні професори були консультантами наркомату юстиції: навіть серед прокурорів наркомюсту було двох безпартійних юристів. Незабаром цей стан змінився через поступове зміцнення комуністичних кадрів і партійного впливу; але на початку двадцятих років і безпартійні працівники юстиції, і деякі комуністи думали, що зміна ЧК на ГПУ означає справді запровадження законності. Через вищу школу і через відновлену адвокатуру ще втримувано зв'язок з тим правовим порядком, що існував до революції. В Інституті Народного Господарства ще читали лекції старі професори (талановитий цивіліст В. М. Ґордон, криміналіст Ол. Дм. Кисельов), у харківській адвокатурі працювали Н. Н. Познанський, заступник голови другої Державної думи, Н. А. Воронецький, кол. редактор газети «Утро» за її ліберальної доби, Б. П. Куликов, у минулому прогресивний громадський діяч. В київській адвокатурі ще працювали старі адвокати Бабат, Ратнер, Пухтинський, в одеській — Цвілінґ і інші.