Мої сучасники, харківські робітники будували нові заводи, вони нелегко працювали там, охоплені сильним державно-партійним обручем. Проте, і будуючи, і працюючи, вони залишалися вільні. Вільніші як ми, інтелігенти. Бо знали, що їхні руки потрібні. Бо жили не в жилкопах, звідки нас могли виселяти, а таки у власних хатах. І картоплю садили і свиней годували собі на Різдво. Це теж додавало певності за тих похмурих часів індустріального ентузіазму.
На ХЕМЗ[6] після роботи мітинг. Виступає Чубар, голова Раднаркому. Недалеко вхідних воріт стоїть трибуна і Чубар у вишиваній сорочці промовляє. Щоб зібрати слухачів, адміністрація замкнула ворота — цілком слушно. Але прославлена в газетах «робітнича маса» хоче додому, минає трибуну і преться до воріт. Замкнені. Голоси: одчиняй. Комусь треба на потяг — тут не до промов. Не одчиняють — з робочої юрби, що рветься додому чути матюки. Чубар прислухається до голосу робітничих мас, але говорить далі. Хтось гупає кулаками в металеві ворота, знов матюки. Ворота таки відчиняються. Пішли, хлопці!
Ще картинка. На ХТЗ директор Свистун, з робітників, вольовий адміністратор, велика фігура — прямий провід до Москви, до Орджонікідзе. Десятки тисяч робітників, тракторний завод має бути передовий, і Свистун наказав озеленити територію заводу. Між заводськими корпусами квіти, травичка, сад і Свистун справедливо гордий з того.
На зеленій території працює якийсь «гужтранспорт» — чолов’яга з власною конячкою, щось підчищає, щось вивозить. Ну, чоловічок — роззява, конячина пішла пастися на священну травку, а він не бачить. Кабінет Свистуна близько. Одчиняється вікно і сам директор кричить: «Що це за безобразіє. Забрать коняку, а того роззяву прогнати з завода. Негайно».
Чоловік спокійно дивиться на начальство й озивається: «Ти що там кричиш? Прогнати мене з заводу. Подумаєш. Ну й піду. Не пропаду без твого заводу. Єсть у мене шматок хліба і коняка і своя хата. А от тебе як проженуть, куди підеш? Пропадеш під парканом! їй-бо, пропадеш».
Наврочив. Свистуна в 1938 році розстріляли.
■
Серед корінних жителів Петінки були всякі постаті.
Був серед моїх клієнтів такий Чорнишов. Зрозуміло, що це був ніякий «ов». Чорниш та й годі. Завжди в нас треба робити легку реставрацію імен. Пізніша московізація відлупиться і проступає справжнє ім’я. Скільки було їх і є тих Супрунових, Ломакіних, Кушнірових, ім’я же їм легіон.
Мій Чорнишов говорив тією мовою, яку статистики (вони ж не філологи) легковажно називають російською. Справді ж це наша українська. Вона зіпсована, проте не мовою Пушкіна і Тургенєва, а канцелярщиною чиновницької Росії, часто анекдотичною, але без живого коріння. Тепер до нас лізе убогий совєтський жаргон. Зіпсована вона не до краю, її музика ще звучить, фарби ще не поблякли, і вона є ще прапором людини, хоч і пошарпаним в боях за існування.
Чорнишов був дуже немолодий, за його плечима стояли десятки років не зовсім звичайної професії. Він усе життя шукав забутих, невідомих спадкоємців, відкопував безнадійні, виморочні спадщини, на які, здавалося, вже немає претендентів і спадщина піде в казну. Він порпався в архівах, нишпорив по метричних книгах в консисторіях, їздив. Нарешті знаходив спадкоємця, який нічого не догадувався, об’являв йому ціну й умови, щоб зробити діло. Це було щось середнє між істориком і детективом.
Його гірко обурювало те, що нищать архіви. Він може й розумів, що спадщин уже немає, але як можна нищити архіви!
Сумними очима дивиться він на мене, аж раптом не витримує, голос міцніє, старі очі горять:
— Олександер Платонович! Ну а етот босявка Максим Горький, хіба він не міг сказати Леніну: Ілліч, не зничтожайте архивів, не зничтожайте архивів! Так отже не сказав босявка.
Так собі уявляв розмови Горького з Леніним мій клієнт з Петінки Чорнишов.
Біль за свою професію, що зникає, це тяжкий біль. Подумайте про мільйони, яких відірвали від їхнього ґрунту, насамперед про високу професію й покликання хліборобів.
В 1937 році, мандруючи пароплавом по Волзі, в Саратові найняли ми з дружиною візника, щоб показав нам місто. На постою стояв тільки один старий представник професії, яка явно вимирала. Як їхали Бабушкіним взвозом, він показав нам будинок Чернишевського. Про шанованого в тій країні революціонера чи, може, його родича, він мав стару візниківську характеристику:
— Скупий був Чернишевський!
Доля братів візників, його власна доля, боліла нашому чічероне. Коли ми сказали, що ми з Харкова, він, необтяжений, на щастя, наукою географії, заздрісно зідхнув: