■
Скрипник застрелився напередодні зборів загальноміського столичного активу партії, де мали «проробляти» його помилки. Він мусів каятися перед двома тисячами рядових партійців — перед партійною вулицею.
Мені здається, що тема, як кінчали своє життя революціонери, давно займала думки Скрипника. Історія інтересувала його ще в дитинстві, а термідор французької революції був не раз болючою темою комуністичних дискусій. Один, мало відомий виступ Скрипника може помогти зрозуміти деякі сторони внутрішнього життя старого більшовика.
В двадцятих роках, коли потилиця кожного члена партії ще була священна і недоторкана для кулі чекіста, в харківській газеті «Коммунист», органі ЦК КП(б)У, з’явилася в підвалі стаття Скрипника на тему, незвичайну для тих часів. Скрипник писав про книгу російського письменника-емігранта М. А. Алданова (Ландау) «Дев’яте термідора», видану в Берліні в 1923 році. Незрозуміло було, чому Скрипник обговорював зміст книги, яку ніхто на Україні не читав і не міг читати, за винятком небагатьох одиниць. Скрипник заперечував провідну, як йому здавалося, думку автора, що історія революцій повторюється. З почуттям вищості Скрипник висловлював певність, що цього разу — у більшовицькій революції — історія не повториться. Якого саме повторення не хотів старий більшовик? За спокійним тоном статті уважний читач міг почути жагучий зойк Скрипника: «Ні! На цей раз більшовицький Робесп’єр не помре на гільйотині».
З книги Алданова залишаються в пам’яті місця про те, як привозять труну з тілом Робесп’єра до спільної ями (la fosse commune). Гробокоп відкриває віко короткої дерев’яної скрині. З вузької щілини між дошками густими краплями просочується кров. У скрині лежить Робесп’єр. Але хіба це він? Кривавий недорубок, із шиї стирчить перетята кістка. Голова Робесп’єра лежить між розсунутими його ногами, приблизно по середині скрині. В очах Робесп’єра застиг жах. Може, в останню хвилину, вже під ножем гільйотини, він побачив у кошику ката відрубані голови своїх друзів. Від землі, яку гробокоп відкидає лопатою, іде сморід. На землю сідають темно-зелені, наче металеві мухи. З такими натуралістичними подробицями Алданов розповів про кінець Робесп’єра, і той, хто читав книгу, мусів надовго затямити цей опис.
■
Скрипник добре побачив своє майбутнє вже тоді, коли арештували Ерстенюка і Бадана, західних українців, які кілька років перед тим приїхали з-за кордону. То була велика акція, про яку сам Скрипник дуже клопотався і закликав галичан їхати до УРСР. Багато людей наїхали. Вони думали, що Політбюро в Москві хоче розвивати українську культуру.
Ці двоє були щось більше як особисті секретарі Наркома. Близькі співробітники, може краще сказати асистенти, референти, навіть щоденні гості в нього вдома. Висловлюючись партійним словником — корешки, віддані люди, повністю свої люди, ідейно, побутово, службово віддані, без яких жоден відповідальний робітник не може працювати. Коли його переводять до іншого місця, вони за ним. Його нищать і їх нищать. Бо вони його панцер, частина його істоти — людської, адміністративної і партійної. Коли беруть корешка, то цілять в його хазяїна.
Тепер, недалеко від Садової вулиці, від будинку Наркома, там на Чернишевській 19 в кабінетах чекістів вони «признавалися». Скрипник, старий чекіст, знав, як це робиться. Старий партієць і великий знавець партійного механізму, він також розумів, що хтось хоче, щоб його близькі помічники «признавалися». Коли б їх хотіли просто прибрати, це можна зробити під іншою причіпкою і їх не буде. Але вони будуть «признаватися» в тяжких злочинах — в шпигунстві, в тероризмі, націоналізмі.
Він знав, що Ерстенюка і Бадана б’ють, що вони ніколи не вийдуть на волю. Шпигунів завжди били, навіть за ліберальних часів. Кожний удар, кожний зойк секретарів доходив до досвідченого вуха Наркомового, хоч як щільно оббито повстю і цератою двері кабінетів на Чернишевській і не пропускають вони звуку. Він знав, що то вже б’ють його самого.