Коли його Шліхтери проробляли на партійних зборах, то це вже було «оформлення» постанови найвищої партійної інстанції.
Прийшов і останній день. Назавтра в театрі Муссурі партія затопче Скрипника одноголосною постановою партактиву Харкова. Зачитають постанову — партійну панахиду, піднімуться тисячі рук. Через кілька день буде постанова ЦК, знімуть з усіх високих постів, може поки що переведуть десь на провінцію. Хоч сяк хоч так — кінець.
Чи не виринули тоді в його пам'яті спільна яма, сморід, Робесп’єр без голови, Котовський, Луб’янка, така йому знайома?
Нарком викликав телефоном свою дружину, сказав їй, що він зараз застрілиться, і попросив її дбати про сина. Після цього він вистрілив собі в серце. Це було в його кабінеті, в Держплані, на майдані імені товариша Дзержинського. Надворі стояв теплий літній день, був липень 1933 року. Конвент повалив Робесп’єра теж у липні (9 термідора — 27 липня 1794 року).
Умерти зразу Скрипникові не вдалося, бо він не влучив у серце. Партійні вожді, вражені несподіванкою, стояли навколо ліжка вмираючої людини. Скрипник у житті рідко всміхався. Тепер він зробив зусилля і, іронічно показуючи на невдало прострілені груди сказав:
— Це остання помилка Скрипника.
Він натякнув цим на свої «помилки», за які партія збиралася його судити.
В історії є подібні приклади шибеничного гумору. Існує переказ, що коли Кочубея з Іскрою, після їхнього доносу на гетьмана Мазепу, «допитували» і, після царського слідства побитих, відволокли на рогожі до в’язниці, Кочубей спитав свого товариша:
— Що, брате, смачні московські пряники?
Офіційне повідомлення про смерть старого більшовика прийшло не від центрального комітету комуністичної партії України. Ждали, яку формулу приготує Москва. Після довгих годин чекання прийшло повідомлення ЦК ВКП(б) з Москви про самогубство Скрипника. Це не був некролог. Це була лиховісна програма дальшого нищення українських націоналістичних елементів, у зв'язку з якими Скрипник нібито заплутався.
Поховали Скрипника в Помірках за Міським парком.
Над сином і дружиною наркома прийняли шефство-опіку високі партійці — Балицький, Косіор.
Здається, його останки потім перевезено до Києва, на Байкове Кладовище.
В 1938 році дружину Скрипника заарештували, а малого сина забрали з дому, треба думати — до одного з тих дитячих будинків, де виховували дітей зліквідованих комуністів.
Про Раїсу Леонідівну не згадують у теперішніх, виданих після «реабілітації» біографіях Скрипника. Очевидно, вона померла в концлагері.
Коли пролунав постріл Скрипника, населення сприйняло цю вістку відповідно до психологічної атмосфери того суворого часу, перебуваючи розумом і серцем серед апокаліптичних могил мільйонів замучених голодом українських селян. Це було байдуже зацікавлення до появи нового покійника, яке можна спостерігати серед людей, що довгий час живуть близько цвинтаря. Українська інтелігенція зіщулилася ще більше, чекаючи нових арештів.
ІВАН СІЯК СЕРЕД АДВОКАТІВ
У 1930 році була ліквідована приватна практика і адвокатів об’єднано в консультаціях. Клієнт мав право обирати собі адвоката. Гонорар, хоч і з винятком певного відсотку на адміністративні потреби й оплату персоналу, діставав адвокат.
У першій половині тридцятих років, коли колективізували сільське господарство, на бюрократичних верхах рішили зробити з адвокатів державних службовців для юридичної допомоги населення.
Це були найгірші часи того періоду. Дивно, що більшість з нас не думали залишити адвокатуру. Діяла в нас інерція, пасивність, любов до професії. Дехто намагався перейти на наукову роботу, власне педагогічну в юридичній галузі. Таких було мало. Інші пірнали в «юрисконсульство». Хапали по два-три юрисконсульства, забіжить в одну установу, залишить на своєму столі портфеля, заскочить до голови установи в кабінет, біжить до іншої. Було модно робитися економістом, дехто переходив на цю роботу — бо скрізь складаються плани і економісти потрібні.
Нікому з нас не спадало на думку змінити професію радикально.
Один був молодий адвокат — виразний українець Павло Т. Бузань. Він визначався незалежністю вдачі. Коли його викликали до Наркомюсту, до відділу, що керував адвокатурою, для неприємних розмов, Бузань прийняв рішення. Він вийшов з адвокатури і перейшов на «пролетарську» професію — став кваліфікованим будівельником. Це єдиний випадок сміливого розв’язання наших інтелігентських проблем в ті несприятливі для інтелігентів часи. Він показав себе добрим фахівцем на великих будівництвах у Харкові, був на Уралі. Через якийсь час вернувся і працював юрисконсультантом.