— Ґоворят, в Царковє ізвощікам хорошо жівьотса.
Ми не пояснювали, що їх уже там нема. Хай буде в нього мрія про синю далечінь візників, міраж — неіснуючий Царков.
А Чорнишу-Чорнишову з Петінської вулиці знищили архіви, знищили змисл його маленького існування і ніхто не заступився і навіть «цей босявка Максим Ґорький» не попросив Ілліча, щоб не «зничтожали» архівів.
Беру навмисне такі непомітні постаті. Вони — початок. Вони навіть трохи комічні. Зникають такі люди з поверхні життя тихо, без болю, без зойку.
Вже надходив час більших змін, доводилося скоро побачити тяжке людське горе, викорчуваних з коренем людей, зламані хребти, запльовані людські долі. Їх було дуже багато і ми так скоро до них призвичаїлись.
Тільки зрідка якась ніби дрібниця пронизує мозок, а взагалі життя йде так, ніби нічого особливого немає. Людина бачить тільки своє і про своє тільки думає.
Траплялося мені взимку бути в санаторії в Кисловодську.
Влітку цей всесоюзний курорт потопає у всесоюзному гармидері. Хоч майже всі беруть ванни з нарзановою водою, але головне — це прогулянки, відомі і обов'язкові об’єкти — Храм повітря, Червоні камені. Тут забувають про одноманітну щоденну дійсність. Пересічна людина дістає якийсь ніби сурогат волі — вона виривається з кайданів буднів. Багато святкового й радісного влітку на таких курортах.
А взимку Кисловодськ тихий, кавказьке повітря навіть прозоріше, людей мало і то здебільшого дійсно люди, яким треба лікування.
І для мене це місто в гірській долині, оточене з усіх боків невисокими горами, з джерелом Нарзану в центрі, було спокійним притулком. Місяць або півтора в кардіологічній санаторії миналися ніби в іншому світі. Сніданок, обід, лікар, процедури, зимовий, але здебільшого без снігу, парк.
А там десь далеко похмурий, невеселий Харків, напружена робота в судах. Тої зими в Харкові підготовлювано процес СВУ і я не взяв участи в ньому тому, що саме тоді лікувався на Кавказі.
Взимку і головна вулиця в Кисловодську тиха і людей мало. Це головна вулиця власне самого міста, не курорта з його курзалею і санаторіями. У місті ще є кілька крамниць, ще кілька майстерень, де бляхарі продають посуд для ритуальних магометанських обмивань. Це російське місто лежить серед Карачаївської землі, а карачаївці мохаммедани. Їх дуже мало в Кисловодську. Тільки в базарний день побачиш їхні чорні киреї і барашкові шапки.
Недавно карачаївці підняли повстання і їх тяжко нищили. На боковій вулиці невеликий провінційний непоказний будинок, менше десятка вікон, маленька вивіска — Кисловодський районовий відділ ГПУ. Можна собі уявити, що тут було, коли ліквідували повстання карачаївців. Карачаївці не вміють говорити по-російськи. Вони мали вмирати мовчки, їх мали розстрілювати не тут, а в сусідньому П’ятигорську. П’ятигорськ — гарне місто, оспіване Лермонтовим, з П’ятигорська ясного дня видно снігову шапку Ельбрусу.
Отут недалеко від бляхарів, де продають карачаївцям посуд для обмивання, а за рогом стоїть непоказний будинок з многозначним написом, тут посеред вулиці, серед ясного дня йде жінка. Іде, хитається серед вулиці, іде бруком, бо їй все однаково. Не босячка і ще не стара і навіть чисто вбрана, хоч і розхристана. Вона п’яна і страшно мені чути, як голосно, по-блюзнірському, підноситься в чистому кавказькому повітрі її українська пісня і страшно мені чути її п’яні українські слова. Як боляче слухати це. Вона ж була господинею, вона ж кинула свою хату, де була така чиста долівка, де біля ікон пахло сухими васильками. Вона могла б бути моєю сестрою, коли б тільки судилося було мені родитися в українському селі.
Жінка, що в чужому місті заливає своє горе горілкою і до кавказького неба волає українськими словами про ображену гідність людини, це й був шматок того, що називається — колективізація.
Знаю про дітей, що вмирали в холодному соборі в місті Котласі. У той собор набивали тисячі перших жертв колективізації на Україні. Знаю про старих жінок, що були добрими господинями у власній хаті, а довелося вмирати в чужому брудному кутку наймичками. Багато знаю, а чомусь ота п’яна розхристана українка, сама серед вулиці всесоюзного курорту живе в пам’яті.
МОСКВА — ЗУСТРІЧ З УЛЬРИХОМ
Закон 7 серпня 1932 року був у народі відомий більше як закон «за колоски», або в тюрмах казали «сім восьмих» (7/8/32). Священна, як назвав її своїм семінарським стилем Сталін, соціалістична власність була поставлена під спеціальну, жорстоку охорону. Можна собі уявити, яких немилосердних кар вимагала в своїх секретних, нам невідомих, циркулярах партія, коли голодна країна мусіла красти, щоб жити.