Судив спеціально призначений склад Кримінальної Судової Колегії Верховного Суду УРСР, голова — Приходько, члени — Соколянський і Волков. Був також запасний член Колегії. Приходько і Соколянський ніколи не були суддями.
Голова — Антін Приходько — з тих українських інтелігентів, що складали верхівку української партії боротьбистів, лівого крила українських соціалістів-революціонерів, і були прийняті, влилися індивідуально в компартію в 1920 році. Приходько був заступником Наркома Освіти.
Свою роль судді він виконав і був ліквідований ще перед 1937 роком. Його рідного брата, теж члена партії, але менше відомого, я бачив у коридорі Спецкорпусу тюрми номер 2 в жовтні 1937 року. Це був рідкий випадок, коли в’язні з різних камер могли зустрітися. Брат Приходька показав мені вибиті на допиті передні зуби.
Іван Опанасович Соколянський — талановитий педагог, на чолі Інституту Дефектології мав великі досягнення в навчанні сліпоглухонімих. Через сім років я зустрів його в камері Внутрішньої Тюрми НКВД. Соколянський пройшов усі етапи тодішнього слідства і суду, але вийшов на волю, покинув Україну, переїхав на роботу до Москви. Вмер своєю смертю в Москві 1960 року.
Третій член суду Григорій Іванович Волков, перед революцією студент правник, син лікаря Гуревича з міста Миколаїв на Бузі. Працював заступником харківського губ. прокурора, потім головою Кримінальної Касаційної Колегії Верховного Суду УРСР. Серед тодішніх робітників совєтської юстиції він був один з найкультурніших і найбільше кваліфікованих і надавався на роль дорадника і керівника в процесуальних проблемах, які могли виникнути під час публічного розгляду.
Підсудний Андрій Ніковський, що під час процесу зберігав незвичайну в такій ситуації жвавість і бадьорість, дотепно назвав Волкова суфлером.
Волков згодом перейшов до Москви до Інституту Червоної Професури, де й був заарештований.
Коли оголошено вирок, я був у театрі. (Я вже повернувся з Кисловодського). Це була великодня ніч, але ні в цьому театрі, ні в місті не чутно було голосного тисячолітнього «Христос Воскрес».
Чекання тяжкого вироку завжди напружує нерви. Тут за театральним фальшом і нібито прилюдним судочинством особливо почувалася присутність чужої, злої сили. Серед людей на сцені було і начальство. Вони трималися непоказно, але на них варто було подивитися. Під актом обвинувачення два підписи — Горожанин і Козельський, обидва на сцені суду.
Горожанина мало хто знав. В концертних залах інколи можна було побачити цього інтелігента. З довшим, ніж звичайно, волоссям, що надавало йому артистичного вигляду ніби піаніста або скрипаля. Я чув від одеського адвоката Г. Я. Сосина, що Горожанин був родом з Акермана. Довгі роки Горожанин був Начальником Секретно-Оперативної Частини НКВД УРСР. Всі контрреволюційні справи підлягали йому. Він також був головою Чрезсесії, закритого суду для контрреволюційних справ.
Борис Козельський був керівником відділу, що відав українськими справами, і підлягав Горожанину. Про Козельського було більше відомостей. Він у совєтський час дістав юридичну освіту в Одесі. В Одесі слухав лекції професора Олексія Яковича Шпакова. Я сам років за десять перед Козельським, перед революцією в 1915–16 роках теж слухав блискучих лекцій Шпакова з історії Руського права. Коли в двадцятих роках О. Я. Шпакова ховали в Одесі, студент Козельський ніс разом з іншими труну популярного професора. Козельський був українець з Полтавщини з родини дрібних землевласників. Він мав культурні зацікавлення, любив старі гравюри і Ричард Іванович Домре, наш досвідчений букініст, залишав для Козельського добрі гравюри, а нам, невельможним любителям книг і гравюр, їх не продавав. Ричард Іванович шанував начальство.
Козельський перейшов на ту саму роботу до Києва, коли Київ став столицею, і в Києві кінчив життя самогубством. В центральній газеті довгий некролог про нього підписали українські партійні вожді, але збрехали, ніби Козельський помер через серце. Чомусь їм треба було сховати правду.
Мало знають про цих людей.
Серед старих гравюр, що їх я довгий час збирав, був у мене портрет генерала Дубельта, гравюра середини минулого століття. Вдивляючись в обличчя служаки жандарма з його вусами і підвусниками, думалося про те, як ці очі мали дивитися на Шевченка і Костомарова в Петербурзі, як вони пробігали протоколи зізнань кирило-мефодіївських братчиків.
Тут на сцені були сучасні Дубельти. Правда, проти них той старий Дубельт був ніжний янгол.