Разом з усіма чекає Горожанин. Він нудиться. Ось він підходить до академіка Сергія Єфремова. Той сидів на першій лаві скраю. Горожанин дуже невимушено, як добрий знайомий, щось говорить до Єфремова. Може якісь незначущі слова і ця розмова тільки ще один акторський жест у тій зловісній театральщині.
Єфремов був справді знаною і справді шанованою людиною. Коли він проходив приниження того показового процесу, сторонні, чужі люди говорили про нього з любов’ю і болючим співчуттям.
В його розумних очах і в усьому виразі обличчя відчувалася та повага людини, що витворилася в багатьох поколіннях предків — козаків, священиків і господарів свого поля.
Тепер на сумному лиці я побачив очі мученої, зацькованої людини. Я пригадав, що він любив нагадувати слова Драгоманова: чиста справа чистих рук вимагає.
За стінами театру був Великдень без радісних дзвонів Воскресіння, тут був суд нечестивих. Проти Єфремова стояв незнаний псевдонім, один з тих недокінчених студентів, що в 1919–20 роках кинули українську провінцію і пішли служити, хто пером, а хто маузером і наганом в апараті нової влади. Вони не хотіли знати заповітів Драгоманова про чисті руки.
Директиви для Горожанина складалися не в Харкові. Співробітник Наркомюсту з категорії «перекладачів» казав мені, що він перекладав з української на російську матеріали слідства в справі СВУ для Москви. Річ у тому, що це слідство, як виняток, ГПУ проводило українською мовою.
Вирок читав Приходько, високий, вузькоплечий, лисуватий. Читав як завдання, як найнятий на нелюбу роботу, але читав і припечатував чужою печаткою.
Чи думав він, в яку категорію українців він записаний і коли прийде його черга? Він був товаришем Шумського і Блакитного, мусів розуміти.
Тяжко було йти на вулицю з того театру.
Арешти почалися в 1929 році, забирали людей по всіх повітах, по всіх районах. Харківський суд, ім’я СВУ був стислим гаслом для боротьби з національною Україною, з великим національним опором.
До нас, судових робітників, як приглушений відгомін широкого моря доходили з глибинних місцевостей справи, що свідчили тільки про невелику частину спротиву. Багато репресій здійснювано несудовим порядком. До Верховного Суду доходили інколи справи про убивства голів сільських рад, часто крізь вікно з обріза. Обріз, ця вкорочена військова рушниця, ще був популярною зброєю українського села. Його ховали в солом’яну стріху хати, та й деінде легко було сховати.
Коли б окремі вибухи ненависті й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору.
З тих роз’єднаних спроб залишилося в мене в пам'яті повстання в одному селі. Гордий взірець майже самогубства. Пам’ятаю ім'я ватажка — Ізот Майдабура. Ті повстанці мали гасло: Хай живе Махно, Петлюра, Ізот Майдабура.
ТЮРМИ І ЛЮДИ
Кінчався серпень 1937 року. На Україні стояли чудові дні. Крим і Кавказ переповнені курортниками, море було прекрасне.
30 серпня в Києві Голова Ради Народних Комісарів Панас Любченко, вродливий ясноокий блондин, покинув засідання Пленуму ЦК Партії. На цьому засіданні були присутні гості з Москви Молотов і Єжов. Любченко поспішав додому. Вдома він застрелив свою гарну чорнооку дружину і застрелився сам.
Про це нескоро розказала історія. 2 вересня, приїхавши з дачі, з Високого Посьолка, я прочитав у газеті тільки про самогубство Любченка. Про убивство його дружини газети не писали.
Харків жив своїм нормальним життям. Я дізнався від мого батька, який залишався в Харкові, що по мене вже вдруге приходили вночі. Він жив у іншому помешканні, але в одному домі зі мною і знав. Вперше були вночі ще тоді, як я з дружиною моєю Марією Романівною був у Криму, в Алушті і купався в Чорному морі. Я попрощався з морем і поспішив до Харкова.
Пересиджував на дачі, чогось чекаючи. Прийшли знову. Справа була ясна.
Тепер я їхав дачним потягом додому, на Садово-Куликівську вулицю.
Прийшли по мене тієї ж ночі. Для сусідів це була звичайна річ, побутова, зрозуміла. Трохи лячно, моторошно чути, як постукали, як зайшли, чогось шукали, як вивели. Але ж, слава Богу, не мене — думає сусіда. Та й за що мене? Я ж нічого не зробив. А за тим, певно, щось є. Казали ж, здається, що він петлюрівець. І засипляють сусіди, бо завтра на роботу.
А для того, що ото його виводять, ця ніч як рана. Одрізали все дороге. Завалилося у безодню зрозуміле, звичайне життя, знайома праця, близькі, матір, дружина. Слизьке, огидне, таємниче завтра — допити, якісь провини. Та й кажуть, що звідти ніхто не вертається.
— Землетрус.