Дивлячись навколо, я бачив, що мені припало жити саме в той час, коли тюрма і кат грають надзвичайно велику роль в історії московської імперії.
Таємничий зоотехнік
Сидимо ми з інженером вдвох у камері, але не довго. Вкидають до нас чоловічка років тридцяти п’яти, чорнявого, худорлявого. Очі чорні, з блиском та в очах великий переляк. Усе курить і мовчить. Потроху звикає до нас і розказує.
Звуть його Крупенник Николай Николайович. В політичних партіях в минулому не був, професія — зоотехнік, працював десь в степах Старобільщини, на кінському заводі.
Малий чоловічок, мати з сестрою живуть у Харкові, і він тепер був з ними, на Садово-Куликівській вулиці, номер такий і такий. Я знаю, що це нові будинки Раднаркому, там дають квартири тільки відповідальним робітникам та чомусь не звертаю уваги на цей факт.
Зосталися в квартирі мати й сестра, взяли нашого Крупенника в ніч тридцятого серпня. Ну та цієї ночі, здається, багатьох взяли.
Каже він, що не заводили його до камери, а зразу беруть до якогось великого кабінету. Річ не зовсім звичайна. Там двоє чекістів зі шпалами[15], не кажучи словечка, вдвох починають бити його по лиці й голові. Довго били і все мовчки. Після того вкинули в одиночку, там же на Чернишевській, а через кілька днів до нас на Тюремну. От і все.
Сидить з нами Крупенник, все курить, а в очах усе переляк і велика нудьга. На допит його не викликають.
В той час ще давали передачі. Дістає і він. Бачу — на записці, де перелічені передані речі, він розписується: Микола. Думаю — значить ти не Николай, а Микола з української родини. Але мені байдуже, бо й свого з мене клопоту досить.
Далі почалися перекидування людей з камери. Куди пішов Крупенник, не знаю.
Для мене самого почався тяжкий період конвеєрів і не думав я про те, чого це маленького зоотехніка били в першу ніч аж два начальники зі шпалами так незрозуміло, так таємничо.
Існували тоді у внутрішній тюрмі на Чернишевській брехалівки. Коли звозять з інших тюрем людей на допит, то в НКВД існували так звані «шафи» (шкафи), куди запихали раба Божого чекати допиту, частенько на цілу ніч. В такій шафі сидіти дуже невигідно, тяжко, це частина виробничого процесу, яким нищать людську волю і тіло.
Брехалівка ж явище виняткове. Це камера, куди напихають багато людей, бо «шаф» не вистачає. Тут і трапляються зустрічі, поки візьмуть тебе на гору до чекістів, тут джерело інформацій, трохи пробивається мур нашої ізоляції.
Назву взято з залізничного жаргону. Бригади поїздного персоналу на кінцевих станціях своїх маршрутів одпочивають в службових приміщеннях. Сходяться різні бригади, розмовляють — от звідси й іронічна назва українських залізничників «брехалівка».
Однієї ночі був я в брехалівці під назвою перша парикмахерська, вузенька кімната в підвалі, колись тут стригли в’язнів, а тепер нас напхано багато. Чую розмову двох українців партійних, їх уже били, вони попідписували. Прислухаюся, один з них каже:
— Коли Любченко приїхав з засідання Пленуму, він зразу застрелив свою дружину, яка мала прізвище Крупенник, а потім застрелився сам.
От і розгадка долі Крупенника.
Він був братом дружини Панаса Любченка, голови Раднаркому. Тому, зрозуміло, була і квартира в новому будинку. Зрозумілий і арешт малого зоотехніка зразу після того, як Любченко, знаючи закони своєї партії, пожалів свою дружину і вбив її перед тим, як убив себе.
Заздалегідь були позаписувані імена й адреси родичів людей призначених на знищення.
Апарат терору працював прекрасно. Хоч Любченко не дав себе арештувати і хоч самогубство його не було передбачене в програмі Київського апарату, апарат не спізнився і тієї ж ночі в Харкові уже били брата вбитої жінки на ім’я Крупенник, яка була дружиною роздавленого апаратом вельможі.
Я більше ніколи не чув про Миколу Крупенника.
■
Аж через тридцять років ще одне ім'я з його сім’ї виринуло.
Є член партії Євгенія Гінзбург. Вона вісімнадцять років одбула в тюрмах Казані, Ярославля, Москви і на Колимі, зосталася вірною комуністкою, але докладно написала про тюрми і про допити. Її книжку видано в Італії в 1967 році. Залишилась вона вузьким і запеклим членом партійної касти, такою і в тюрмах була. Бачила тільки страждання своїх партійців і над ними проливала сльози. Її «Хроніку часів культу особи», як вона називає своє писання, я прочитав і найшов там дещо для нас.
В етапі на Колиму була серед засуджених жінок Таня Крупенник. Вона мала реченець не десять, а двадцять років. Сама Таня казала, що їй стільки трахнули, бо її суд припав на п’яте жовтня тридцять сьомого. Тоді саме вийшов новий закон, казала вона, що встановив новий максимум тюремного ув’язнення — двадцять п’ять років. Але в вагоні пошепки передавали: це тому, що Таня близька родичка Голови Раднаркому України Любченка.
15
Перед поверненням царської уніформи з погонами і кокардами, це були на комірах ознаки службового становища в армії і в органах таємної поліції. Існували «кубики», «шпали» і «ромби». Дві «шпали» були вже ознакою начальника відділу.