Гінзбург каже, що Таня вірила, що партія розбере і що ніхто стільки сидіти не буде. У Тані були партійні навички двадцятих-тридцятих років, що їх не могли знищити ні тюрми, ні лагер.
Про долю Таніну Гінзбург дізналася пізніше. В 1948 році Таня працювала ув’язненим агрономом на агробазі колимського совхозу Ельген. Там сталася пожежа.
Тані загрожував новий реченець, обвинувачення в диверсії, в підпалі. Гінзбург пише: «Одної білястої ночі короткого колимського літа Таню Крупенник — карі очі, чорні брови — знайшли в петлі в одній з теплиць, де вирощують огірки і помідори для лагерного і совхозного начальства. Над головою мертвої Тані кружляла хмара колимських комарів, масних, огидних, подібних до малих кажанів».
Тепер я бачу, що то була ще одна сестра мого камерного сусіди. Друга сестра була дружиною Панаса Любченка.
Далекий слід простягся від київської раднаркомівської квартири, де впала під пострілом свого чоловіка Любченка її сестра — теж карі очі, чорні брови,— далекий слід до теплиці на Колимі.
Їхня історія скоро забудеться.
Чому має бути інакше? Партійний білет не завжди дає право на пам’ятник.
І скільки їх було, скільки їх було інших українських жінок, без партійного білета, матерів, дівчат і дівчаточок, теж карі очі, чорні брови — що вмирали за наших часів без вини винуваті.
Кишка з села Чепіль
Четвертий прийшов у камеру Павло Григорович Кишка. Якийсь час нас було тільки четверо і ми добре пізнали один одного. Кишку привезли з села Чепіль, Балакліївського району. Казав, що гарне його село над Дінцем. Був він старший трохи за нас, десь після п’ятдесяти, ми шанували його.
Дрібний в костях, зграбний, штанці сільські, сіренькі й коротенькі. Знаєте, на селі промтоварів, мануфактури обмаль — «малувато». А черевики на ногах незграбні, грубезні, завеликі, звали їх у нас австрійські ботинки. Роззявлені вони були в нього, бо всякі зав’язки в тюрмі заборонено.
З обличчя видно, що мама в Кишки була вродливенька. Ніс у нього дрібненький, акуратний і рожевий від сонця. Очі світлі, веселі, ніби хитрі, але то не та наша хитрість, що всіх перехитрувати хоче. У нього інакша — мовляв, ми ж добре розуміємо один одного. Ніби підморгнути хоче, та все говорить жартома, та до всього приказка.
Тепер мали знищити його досконалими державними способами.
Він знав, що значить совєтська власть і долю свою розумів, та в камері не показував, а більше жартував. Козацька вдача.
Як на прогульку нас виганяли, було йому тяжче. Сонце, повітря і трохи землі на тюремному дворику. Земля хоч і тюремна, але ж таки земля, не цемент. Ото й підіймається щось з глибин душі.
Ходимо ми ті п'ятнадцять хвилин один за одним, як у тюрмах належиться, руки за спину. Човгає переді мною своїми роззявленими «ботинками» Павло Григорович. Сухо, тепло, і під ногами сухенький пісочок трохи припав курявою. Кружляємо, нас четверо і кожний думає про своє.
Я й досі майже бачу плямки на землі, хоч дощу немає. Великі й не часто. Це Павло Григорович думає про своє, він про своє думає, не витирає сльози, бо руки треба тримати за спиною. Такі правила в тюрмі встановлено.
Скоро почали брати Кишку на допити. З Чепіля багато людей набрали в тюрму, справа була зрозуміла. В 1917 році були там люди активні, соціалістами-революціонерами себе вважали, але ж не більшовиками. Тоді ж по селах того зілля — більшовиків ще не було.
Не забула влада і після двадцяти років про тодішню активність села. Тепер прийшла й на Чепіль черга.
— Вербовка.
Приходить вранці з допиту Павло Григорович, нап’ється чаю й дивується: Все кричать йому — підписуй.
— А що ж підписувати? — каже. — Понабиралися слєдувателі політики як сучка бліх у Петрівку. Усе про організацію та про вербовку якусь торочать.
І сумно всміхаються його ясні очі.
Тягають його щовечора на цілу ніч. Видно, справа серйозна для чепільчан.
Вертається раз уранці якийсь незвичайний, на лобі багато кривавих точок.
— Що це з Вами, Павло Григоровичу?
— То комарі покусали.
І сумно всміхається.
«Слєдуватель» всю ніч гострими олівцями дзюбав лоба старому і все горлав:
— Будеш підписувати?
А підморгнути вже не може, та й усмішка не вдається. Не витримає довго Кишка! Доведеться йому підписати оте всеросійське «чистосердечное сознание», піде він на тяжкі роботи, не вернеться до свого гарного села Чепіль над Дінцем.