Міцний чоловік був Митрофан Малюга. Не підставляв покірно потилицю під кулю. Мав розум, волю до боротьби, боровся як міг до останнього. Упав у боротьбі.
Сковородинець Воскобійник
Смерте страшна, замашная косо,
Ти не щадиш і царських вопосов,
Ти не глядиш де мужик, а де цар,
Все жереш так, як солому пожар.
Хто ж на ії плюєт гострую сталь?
Тот, чия совість як чистий хрусталь.
Григорій Сковорода
Був час, лежав я біля параші. Параша була велика залізна бочка, у камері було понад двісті чоловік і тільки дві параші. Таке сусідство не пахуче і не помагає людині почувати себе царем всесвіту. Бувало, що й бризки зрошували мене, теж не божа роса. Користь од цих переживань залишилася. Коли бувають нелегкі закрути в житті, згадую про холодногорську парашу, порівнюю і набираюся оптимізму.
В камерах був час великого застою, бо починалася доба Берії замість Єжова, проте щось потроху рухалося і місця наші на долівці мінялися. І я сунувся далі від параші — по драбині камерної ієрархії.
Тоді був у мене сусіда поруч і ми товаришували. Чоловік років під сорок, міцно збудований, навіть важкий і важко припадав на одну ногу, якийсь давній дефект. Звали його Іван Григорович Воскобійник. Служив колись, але не офіцером у Гренадерському полку. Про українське минуле тоді не до речі було розводитися, а останні роки він був на малій роботі, щось ніби завідувач господарства — завгосп в Інституті Шевченка. Він оформляв, між іншим, акварелі Шевченка в синє паспарту з золотими пасмочками, що надає їм такий чудовий аромат першої половини дев’ятнадцятого століття. Коли побачите ці Шевченкові акварелі тепер у Києві, згадайте, що над ними працював Іван Воскобійник, чиста людина.
У тюрмі зі споду душі лізе багато такого, що під сонцем життя на волі ховається: підлота, злоба, страх і одчай. Щаслива була людина з Воскобійника, у нього не було цих темних закамарків душі.
Якось напроти нас сидів один чолов’яга, в очах у нього, в каламутних очах кипіла ненависть до всіх, а на язику не те що оцет, а прямо відхідна яма. Була у нас з ним сварка, ну так собі тюремна сварка за дрібниці. Але замученому і пригніченому арештантові під час тюремної сварки хочеться ображати, бити, навіть убити. І мені так хотілося. А Іван Григорович без злоби, спокійно в мій бік:
— У мене дужа важка рука. Як вдарю його, можу покалічити. Залишмо.
Правда, важка і дужа в нього була рука та легкий, ясний, незатьмарений людськими пристрастями дух.
Розповідав він мені про Святі Гори, місця великої краси під Слов’янським, там він жив, а родом був з Лебедина. Тільки знаю, що рід його, рід Воскобійників завжди зв’язаний був із шляхетною бджолиною працею. На волі була в нього дружина з дівчинкою дочкою. Подружжя не радісне, дружина не дуже твердих подружих обов’язків і він знав імена інших щасливців. Але не мав проти неї зла і з тюрми оберігав її від клопоту, не хотів, щоб знали, де він. Через це не мав передач. Взяли його влітку в літньому піджачку, тепер надворі вже була зима, а він усе в тому піджачку і без речей.
Від людського зла, що нас тоді так мучило безоборонних, рятувався пасивністю. І це було не через кволість тіла. Тіло було міцне. Він якось піднісся над брудом, брехнею і насильством. Сам приймав свою долю ясно, а іншим хотів помогти, щоб не було їм більших мук.
Я завжди перед сном хрестився маленьким, напівтаємним хрестом — тільки середину грудей. Він раз побачив і каже:
— Не треба. Побачать, донесуть. Може бути гірше. Я християнин, я сковородинець, але тут, серед них, не треба.
І до своєї власної справи ставився без надії, все підписав. Одна деталь його справи. Його «завербував» Сергій Пилипенко, Плужанський батько, який уже давно був на засланні. У Пилипенка під час його слідства вимусили «вербовку». Справу Пилипенка закінчили, його заслали на Північ умирати, а вербовку тримали про запас. Через кілька років, в 1937 році вийняли, бо прийшов час і на ту категорію людей, до якої належав Воскобійник. Кінець відомий. Воскобійник усе підписав, що вимагали.
І от прийшов час — собирайсь з вещами.
Коли Воскобійника забирали з камери, був грудень.
Мій батько вистояв кілька ночей під тюрмою з передачею. Передача була невесела, але потрібна — все речі для табору, теплі речі. Батько мій Платон Йосипович був людина практична. Десь умів дістати якусь особливо теплу білизну, кавказькі валянки, навіть нову шапку ушанку поклав у мішок.