Од свого достатку дав я пару теплої білизни Воскобійникові, і він швидко натягнув на себе. Стоїть готовий іти у своєму літньому піджачку, але вже краще, бо під ним є щось тепле. А шапки в нього нема. Даю йому свою стару, чорну каракулеву. Вже потерлася. Ех, стара шапчина — багато бачила вона. На волі бачила різні міста, процеси в судах, багато людей, молоді зальоти, під снігом радісні зустрічі. Тепер натягну нову — ушанку. А в моїй старій шапчині пішов Воскобійник.
Прощай, друже Іване!
Коротке прощання в камері. Скоро відчиняються двері.
— Давай!
Пішов Іван Григорович, не знали ми, куди пішов. Нескоро, в іншій уже тюрмі дізнався я, що під суд Військового Трибуналу, що стався на початку 1939 року. Втулили його в групу українських націоналістів, були там агрономи, був письменник Гордій Коцюба, і Воскобійника, і Коцюбу, і інших розстріляли.
В якійсь засекреченій совєтській ямі — велика має бути та яма, бо Харків більший за Вінницю,— засипали разом з іншими сковородинця Івана Воскобійника, мого тюремного друга. Засипали землею й ту стару шапчину, знак нашої тюремної дружби.
У Києві — в тюрмах
В кінці січня 1938 року мене знову арештували. Я лежав дома хворий на ангіну і з перев’язаним горлом попрощався з мамою, Марією Романівною і батьком о п’ятій годині ночі.
На цей раз іще менше було надії на поворот додому, бо я вже знав, як б’ють і як майструють справи.
Процедура в комендатурі на Чернишевській 19 звичайна — обрізання ґудзиків, витягання шнурків із черевиків, камера в глибокому підвалі. Другого дня я вже на Холодній горі. У камері нанесено чобітьми багато бруду з «уборної», куди нас ганяють на «оправку». На брудну долівку в камері ми ставили миски з баландою і їли. Ветхого, вісімдесятилітнього селянина ми попід руки водили на оправку. Ноги його не носили.
Ще був серед нас в камері не звичайний подорожній, в європейському вбранні, інтелігентний єврей-хімік. Серед селянських свит і нашого совєтського швейпрома його вбрання робило його зовсім чужим. Я подружився з ним. Успішний доктор хімії в Німеччині, він рішив покинути той край, бо не бачив майбутнього для свого сина юнака, відчував, що й навколо нього петля зашморгується. У нього були широкі можливості, один друг в Південній Америці дав йому дім і харчі, давав гроші, але доктор не всидів у Південній Америці і попросився до Совєтського Союзу. Подумати тільки, просився до нас в 1937 році. Тут його з сином зразу й заарештували. Не знаю, що з ними сталося.
Мене через кілька днів взяли на етап. На станції Харків-Товарний я вже проробляв з іншими етапний ритуал, у дворі станції нам наказували присідати до землі, так нас рахували. Вагон був столипінський, тобто третього класу, але замість дверей до купе совалися ґрати.
Везли мене до Києва. В чорному вороні в Києві я не міг орієнтуватися, куди везуть мене самого у великій автомашині.
Копи висаджували мене з ворона, я побачив серед дерев корпус великого будинку, не тюремного стилю. В комендатурі я спитав, де я. Енкаведист сказав:
— У внутрішній тюрмі НКВД УССР.
Я мало зрадів з цієї новини.
Тюрма була мало подібна до інших тюрем. Пахнуло одеколоном, тюремщики в чепурних уніформах і з новими орденами. Недавно уряд роздав багато орденів такого роду працівникам. Внутрішні тюрми не мають специфічних тюремних ефектів для носа — всеросійського сортирного духу, дезінфекції, креозоту. А ця найвища на Україні інституція неволі була навіть пахуча.
Начальник внутрішньої тюрми Кобеняк, теж з новим орденом рожевий красень, теж з одеколоном. З такою постаттю він міг би грати до революції головну роль в п’єсі «Степовий гість».
В коридорі половики — доріжки для тиші.
Режим, як і треба сподіватися, тут дуже суворий.
Після формальностей мене ведуть не до камери, а до карцеру. Не пояснюють, чому, але потім буде зрозуміло — не було інструкцій, з ким можна разом поселити новака.
Карцер — модерний кам’яний мішок, спеціально збудований у цьому приміщенні, де був колись Інститут благородних дівиць. Тут немає ліжка, немає стола, стільців, немає вікон. Я поклав сидора[16] під голову і заснув на цегляній долівці.
У сні я відчував присутність мами, її сині очі, ті великі очі, що колись під ніжними дугами брів і в рямцях м’якого чорного волосся світили мені завжди. Тепер вони були тяжко сумні, тепер вона була сива.
У київському карцері, під вартою орденоносців, без надії на цей раз вийти живим, я бачив матір. Не було вчинків, не було дії в тому сні. З недосяжних глибин підсвідомого в цю переломyу ніч піднялося те, що люди не вміють сказати своєю бідною мовою, хоч воно найважливіше, найбільше з того, що вони мають на цьому світі.