Я довідався згодом, що Фірсова повернули до Харкова і там кінчили справу — його розстріляли.
■
Друга тюрма в Києві була на Печерську. Вона звалася; Філіал Внутрішньої тюрми НКВД УРСР. Мовчазна невелика тюрма навпроти Києво-Печерської Лаври. На просторому подвір’ї стоїть легкої конструкції двоповерховий будинок, колишня гауптвахта за царського режиму. Одгорожена високим парканом, одрізана від життя. Тут не приймають передач, мало хто знає, що це тюрма. Відчиняться ворота, пропустять чорного ворона, а людей не видно. Раз мене возили на Інститутську вулицю в легкому автомобілі. Це замаскований малий чорний ворон, на вікнах ніби штори, а за ними стінка. Вікно автомобіля, що його бачать кияни, фальшиве.
На Печерську я був в одній камері з Фесенком, колись близьким співробітником Г. І. Петровського, що його величали всеукраїнським старостою. Олександер Ксенофонтович Фесенко був фігурою, здається, в Центральному Комітеті незаможних селян. Тепер він був інтересний тим, що признав себе уругвайським шпигуном. Це сталося просто — один його старий товариш був колись короткий час на дипломатичній роботі в Уругваї. Арештований, він признався, звичайно, в шпигунстві і посвідчив, що завербував Олександра Ксенофонтовича. Цьому треба було погодитися, беручи до уваги методи слідства. Не думаю, щоб цей комнезамовський чиновник при Г. І. Петровському, знав, де на світі той Уругвай.
Чекісти, коли зустрічали Фесенка, весело його вітали по імені і по батькові: — А, Олександер Ксенофонтович, уругвайський шпийон!
Хоч ніби й весела історія з Уругваєм, а на волю він не вийшов.
Чудернацькі обвинувачення, що їх люди брали на себе, бажаючи врятуватися через їхню безглуздість, не помагали.
Прикладів було багато. В Харкові був у камері смирний чоловік з Високого поселку. В нього в будинку на дачі колись жив німецький консул на прізвище Граф. Коли треба було признаватися, що консул його завербував, треба було також писати, яке завдання він дістав від консула. Він признався, що той доручив йому розводити малярійних комарів. Довго сидів без допиту цей продуцент малярійних комарів і камера думала, що він вийде на волю. Ну хто ж повірить такій нісенітниці? Але бідаху покликали з камери, почалися нові екзекуції і, очевидно, йому довелося підписувати інший, правдоподібніший, варіант. Він на волю теж не вийшов, як і Фесенко.
Настав час, з уругвайським шпийоном мене розлучили і перевезли до Лук’янівської тюрми.
Лук’янівська тюрма це те саме, що в Харкові Холодногорська. Того самого типу велика каторжна тюрма, що на початку двадцятого століття за царя була модерна і простора.
На тюремному подвір'ї я побачив тополю. Київська тополя збереглася в тюрмі, я навіть був зворушений. Кияни, коли їм було холодно в революцію, порубали старі київські тополі на дрова. Колись поети писали про тополі. Нові поети тепер розчулюються від київських каштанів. Через соціальні струси поетична ботаніка міняється.
Повз тополю, тримаючи свого сидора, я пройшов з конвойним у спецкорпус. Тут так звані шафи для чекання були вимуровані з цегли і мали низьке сидіння. Я б сказав просторі, проти шаф на Інститутській вулиці. Там були з дикту і дуже тісні.
Після кількох годин зі шафи мене повели до останнього корпусу, що виходить на вулицю, а не до спецкорпусу. Двері камери відкрилися. У камері було багато людей. Я назвав себе — Семененко, адвокат з Харкова. У відповідь загули: а ми шпигуни. Вони не жартували. Всі були з закінченим слідством за шпигунство. Там я наслухався багато історій. Всякий зв’язок з чужоземцями і з родичами закордоном вважався тоді за шпигунство.
Надворі вже пахло весною. Через кілька днів знов столипінський вагон. Мене одного в купе, завісивши ґрати простирадлом (сувора ізоляція, бачите) повезли до Харкова.
Першого квітня 1938 року я знову був у внутрішній тюрмі на Чернишевській. У харківських тюрмах після цього я був ще півтора року.
Юхим Медведів — перший президент УРСР
На вулицях у центрі міста можна було інколи побачити високого мужчину, в чорному м’якому капелюсі з широкими крисами. Не актор, бо з вусами. Вуса чорні, рівний, м’ясистий ніс солідно прикрашає обличчя. Вбирається навіть трохи старомодно, але це не впадає в око.
Видно, що це людина товариська, весела. Дивиться не похмуро, а привітно на всіх і завжди не сам, а з якимись товаришами. Серед одноманітної публіки на нашій вулиці від нього повіває чимсь безпосереднім. А може він, просто, напідпитку — не можу сказати.