Таке випадкове враження, вулична зустріч. А от у тюрмі, на Чернишевській довелося з цим чоловіком ближче познайомитись, навіть подружитися.
Це був Юхим Григорович Медведів, голова ЦИКУКи. Ми в Харкові мало цікавилися історією ранніх совєтських установ, але дещо про ЦИКУКу було відомо.
Центральний Ісполнительний Комітет Советів України — ЦИКУКа, або Харківська Рада був організований у грудні 1917 року нашвидку в Харкові. Коли Київський З’їзд Совєтів показав, що більшовики в меншості і не мають сили, група більшовиків покинула з’їзд, поїхала до Харкова і проголосила себе З’їздом Совєтів. Було потрібно, щоб існував якийсь орган проти Центральної Ради, принаймні на той час, поки прийдуть червоні військові сили з Півночі.
Головою зробили Юхима Медведева. Це був незнаний чоловік, але українець, а серед більшовиків тоді це був рідкий дар, і майже пролетар — він був електромонтер. Він був нібито український есдек-незалежник і пристав до більшовиків.
У Києві Центральна Рада, Грушевський, Винниченко. А в Харкові ЦИКУКа і Юхим Медведів.
Він розповідав мені, як на початку 1918 року його, як Голову Цикуки, везли разом з іншими делегатами нібито від харківського «уряду» до Брест-Литовського, щоб протиставити його урядові Центральної Ради.
В цей час там велися переговори з Центральними Державами. Троцький, від Совєтської Росії переживав нелегкі хвилини. Граф Чернін (Австрія) оповідав про розгубленість Троцького, бліде його лице, краплі холодного поту, коли виступали делегати Центральної Ради.
Харківська делегація з Медведєвим мала представляти Совєтську Україну і полегшити позицію Троцького. Але Медведів спізнився, мир уже було підписано і він повернувся до Харкова.
Цикука не довго жила, а Юхим остався жити в Харкові. Що не кажіть, а совєтський вельможа з заслугами перед революцією, попередник Григорія Івановича Петровського, сказати б, перший президент Радянської України.
Юхим Медведів стояв при колисці УРСР. Той відділ кадрів, що давав посади відповідальним робітникам, мусів мати мороку з Юхимом. Давали йому добрі посади, але він довго не тримався на одному місці. В 1925–26 рр. він навіть був керівником Відділу Контролю Електрифікації Відділу Місцевої Промисловості в ВСНХ (Вища Рада Народного Господарства).
Копи він діставав нове призначення, то тягнув за собою своїх приятелів.
— Я переходжу на нову роботу. Приходь до мене.
І завжди була добра компанія «своїх хлопців».
Головне, щоб був «свій в доску». Ці люди уміли триматися разом. Їх єднало минуле. Червоні партизани, всякі ще невичищені члени компартії, або хоч і вичищені з партії за побутовий розклад,[18] але зі старими, довголітніми зв’язками, теплими, інтимними, зрошеними літрами горілки з доброю закускою, всі вони — одна «бражка».
Для них завжди існували посади в різних кооперативах, де своя рука владика, де свій бухгалтер, свої члени правління. Жилося добре.
Юхимові і будинок дали добрий, великий на Кладбищенській вулиці біля Кузинського мосту. Виселили власника, доктора Н. 3. Фурсова, що приходився зятем відомому колись у Харкові професору Шатилову.
Жив Юхим із своєю дореволюційною жінкою і двома дочками. Сусіди бачили, що Юхим завжди виходив не через двір, не через хвіртку, а через парадний хід. Значить, відчував смак урочистого життя.
Дореволюційну жінку, хоч і проста була, не кидав, але вона не могла перешкодити йому жити новим стилем. Він пізно приходив додому і, звичайно, для цього були причини.
Зворушливо простодушно розповідав мені Юхим, що була в нього інша дамочка. Вона його пестливо називала Фімою (Єфім — Фіма). У Юхимової дами був чоловік. Коли законний чоловік пестив свою дружину і в хвилини ніжності питав її:
— Ти моя?
Вона кокетливо, але чесно відповідала:
— Твоя і Фіміна.
У тюрмі Юхим втратив багато з колишньої своєї статури. Як і всі ми, ба навіть більше.
Обстрижено йому вуса (тюремна гігієна!) і імпозантний ніс обвис якось сумно. Лице з веселого зробилося плаксиве. Вся велична постать обм’якла. Проситься він пустити його «на оправку» серед дня, коли не належить нам задовольняти наші більші природні потреби. Стукає в двері і плаксиво скиглить. Довго проситься, починає плакати, а його так і не пускають. І довго мотається біля дверей, біля параші велика ця фігура. Камера без співчуття дивиться на його уболівання, не вірить цій драматизації. І не знати, чи цей високий мужчина справді так обм’як душею, чи це тільки клоунада в передбаченні серйозної драми, яка його чекає.
А драма буде. І скоро.