Забрали Медведева з камери. Куди — невідомо. На початку червня 1938 року переводили мене з Внутрішньої Тюрми до іншої. Перед тим, як вивозять, тримають трохи в «брехалівці». На цей раз це була 73 брехалівка, містилася у просторій кімнаті на тому самому поверсі де й комендатура. Бачу з-під столу вилазить Медведів. Привезли його на допит. Він дуже сумний, жалібно дивляться його очі, коли він шепоче:
— Саша, Попко мене б’є. Знаєш, Саша, він б’є мене дошкою по ребрах. Сьогодні знову битиме.
Попко — це слідчий, керівник якогось відділу Секретно-Оперативної частини, відомий серед нас своїми кулаками. Нічого доброго не віщує новий метод його роботи над Медведевим.
— Саша! — шепоче Юхим, знаєш, яку вони справу мені підшивають? Вони привезли з лагерів Гаркавенка, який там відбував кару, і шиють тепер нову справу червоним партизанам. Мене пришивають до них. Найшли фотографію групову. Я там теж сфотографований разом з Гаркавенком і з іншими. От вони й ліплять організацію. Саша, сьогодні Попко мене битиме знову своєю дошкою.
В Харкові знали Гаркавенка — голову Товариства Червоних Партизанів. Партизани були в пошані, заслуги перед революцією і таке інше. Але вічно довіряти їм не можна, це такі люди — билися колись за більшовиків, можуть обернутися і проти більшовиків. Потрошку їх перетрушували, того з партії викинуть, того під суд віддадуть.
Років за півтора до Єжовщини Гаркавенка з деякими товаришами судила Спецколегія Обласного Суду в закритому засіданні. До Спецколегії належали контрреволюційні справи. Але у справі Гаркавенка, казали мені тоді, більше було побутового розкладу — пиятика, гулянки на державні гроші. Певно, що заслужені борці за революцію, коли говорили про совєтську дійсність, не дотримувались стилю газетних передовиць про успіхи партії. Можна допускати, що вони вживали гострих епітетів на адресу вождів, адже вони партизани, хлопці бойові і без вищої освіти.
Спецколегія засудила Гаркавенка і компанію. Йому тоді дали не дуже багато — якихось шість років в далеких таборах.
Те, що сказав мені у брехалівці Медведів, заповідало сумні речі. В його справі запахло порохом. Привезли назад до Харкова червоних партизан, дошка в руках досвідченого Попка означала, що всі хоробрі партизани мають признаватися. Тепер уже мова буде не про закусон-випивон, не про антисовєтський анекдотик. Признаватимуться вони, що були вони терористичною організацією, що збиралися вбивати вождів. Завербують Медведева, а може сам Медведів завербує всіх, хто так гордо виглядає на старій фотографії. Хто кого має вербувати — це вже начальство вирішить, а Попко оформить. Так то, друже Юхиме, кінчається ЦИКУКа і героїчна ваша боротьба проти буржуазної Центральної Ради.
Але вже кличуть, щоб вантажити мене з моїм «сидором» в чорного ворона.
— Прощай, Юхиме! Ми не побачимось з тобою.
З історії Медведева викреслили.
В Українській Радянській Енциклопедії його імені немає.
Тільки в трьохтомнику «Великая Октябрская Социалистическая Революция на Украине» (Госполитиздат УССР, К. 1957) між сотнями імен дрібних і випадкових людей його один раз у дрібній примітці соромливо названо головою ЦИКУКи. Цей трьохтомник є просто збіркою всяких дрібних документів тієї доби, не історичним нарисом. В офіційній історії УРСР ні слова про Юхима Медведева немає. Виглядає воно так, ніби ЦИКУКа була без голови.
Раціоналізація катування і смерті
Ще одна зустріч у Спецкорпусі Другої Тюрми. Васю Помазана я застав у камері самого. Кілька місяців камера була для нього одиночкою. Після суду йому дали одлежатися на самоті, поки в нього позросталися переламані ребра. Позросталися без вітамінів, від баланди і кількох ложок каші на день.
Живучий був Вася, як кішка. Недурно звали його Кішкою за молодості, за його гнучкість, коли був акробатом у цирку. Він воював за совєтську владу на цій таки землі, недалеко Харкова, в Ков’ягах, коли влада ще була молода, а селянство міцне, воював проти повстанців, якими керував полковник Перлик, український отаман.
Таких енергійних людей, як Помазан, з таким революційним стажем, били немилосердно. Може, не довіряли гарячій вдачі, може думали, що вони можуть бути незалежними.
Його били в кінці 1937 року, били так, що він усе підписав. На початку 1938 року його судили. Його судила Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СССР.
Тільки від одного Васі, єдиного з багатьох тюремних зустрічей, довідався я з першоджерела про тодішню процедуру Верховного Суду СРСР. Більше я не зустрічав людей, що вирвалися з рук Військової Колегії.