Якось Гнат Мартинович грав мені на бандурі і співав «Сонце низенько».
Коли він дійшов до:
Я ж твої ніженьки
В шапочку вложу,
звуки його бандури, м’який дзвін її струн в поєднанні з цими словами великої ніжності, відкривали мені краще багатьох книг ліричність української вдачі. Звучали слова, звучала бандура такою ніжністю до дівчини, до жінки, таким ароматом тихого вечора, тихого степу. Як я вертався додому, мені навіть спадали єретичні думки — чи не занадто ми м’які, може нам треба бути суворішими, принаймні стриманішими в ніжних словах, навіть тоді, коли
Горіли брильянти в небеснім шатрі
І очі зоріли дівочі.
Бриніла бандура, були тут у садочку дітки і дружина, а на Чернишевській дожидалася своєї черги справа про ентузіаста української культури Гната Хоткевича.
Наглядали, чекали. Хоткевич колись написав передмову до своїх творів, що їх видав «Рух» в кінці двадцятих років.
Мила і коротка була передмова — пожартував, що він не з графів, що він не Ходкевич, а просто Хоткевич. Потім сказав, що він таки бачив багато в своєму житті, знав багато людей. Між десятком відомих імен згадав Петлюру.
Через кілька день його викликали до ГПУ, на Чернишевську і довго розпитували, коли і як він зустрічався з Петлюрою. Відпустили.
В 1938 році вже не відпустили.
— Следовать на север может.
Доля педагогоа Соколянського
Коли прийшли німці, їхня комендатура розмістилася зразу і весь час була в будинку на Сумській вулиці (ріг Госпітального перевулку), який всі називали школою глухонімих. Справді ж це була більше, ніж звичайна школа глухонімих. Перед знищенням, ця інтересна установа називалася Експериментальний Інститут Дефектології.
Загинув Інститут не від німецької руки. Його знищили ще в 1938 році, коли був знищений і його творець Іван Опанасович Соколянський. Загинув Соколянський не фізично. Хоч і вийшов на волю, він був знищений духовно.
З Соколянським я сидів у одній камері весною 1938 року у внутрішній тюрмі НКВД, на Чернишевській. Він любив сидіти, схрестивши і підібгавши ноги, по-турецькому. Цей русявий шатен, із сірими очима зберігав на своєму обличчі тонкий рисунок кавказьких гірських народів. Кубанський козак з роду, він казав, що була в ньому і кавказька кров.
З такою любов’ю він говорив про Кубань, її українські звичаї, що ми бачили перед собою не просте східне продовження української рівнини. З легким тріпотінням якогось десятого, не визначеного в науці почуття, у цій тюрмі ввижалася нам, арештантам, та ніби навіть краща за Дніпрову — донедавна ще незаймана Козацька Україна, край воїнів і хазяїнів-хліборобів, що зберігався в петербурзькій імперії під Статутом Чорноморського Козачого Війська. І не бачивши її, можна було полюбити соковитий, гармонійний побут і характер її людей.
Соколянський працював якийсь час в місті Александрівському на Дніпрі (тепер Запоріжжя), потім він у Києві активно керував українізацією апарату. В Харкові він уже був в розцвіті своїх сил і можливостей член партії і Директор Інституту.
Іван Опанасович був педагог, учитель, з особливої категорії вчителів, яка вимагає доброго знання та інтуїтивного відчуття таємниць людської духовної сфери, великої терпеливості, розуму вченого і теплого серця людини.
Він навчав сліпоглухонімих дітей, для яких життя потопало в вічній темряві і вічній тиші. Вони нічого не можуть навчитися, бо вони не бачать, не чують і не говорять. Якщо можна собі уявити найбільше упосліджені істоти, десь на споді людського животіння, то це сліпоглухонімі.
Для них жив і працював І. О. Соколянський. Він мав свою Гелен Келлер[19] — це була українська дівчина Ольга.
Дивно було в цій камері внутрішньої, значить секретної тюрми, яку навіть не видно з вулиці, слухати, як з людини-тварини робилося людину. Як навчалося її розрізнювати, впізнавати звуки з легкої вібрації повітря, підлоги. Як навчалося розуміти, що в природі існує звук. Як навчалося її говорити.
Це була дивна розповідь і ми слухали її. Нас держава зусиллями тисяч своїх тюремщиків, чекістів, галасом преси, партійного апарату позбавила людських прикмет, залишивши нам тільки страх, покору і, головне, обов’язок бути підлим рабом. А ми слухали про те, як можна з безсловесної, незрячої, глухої тварини зробити людину.