За ними кількома широкими лавами йшли вожді Орджонікідзе, Ворошилов, Калінін і багато інших, але Сталіна між ними не було. Катафалк і вождів дуже тісним колом оточували на конях курсанти Школи ЦІК-а. Під таким іменем існувала школа для підвищення кваліфікації робітників ГПУ — своєрідна академія чекістської науки.
Гострими професійними очима курсанти у військових шинелях пронизували нас, дивилися на мою боброву шапку. Оркестри грали урочисто і сумно. Далі за кордоном чекістів ішли якісь профсоюзи щось кварталів на два, не занадто багато.
Тепер я бачу, що цей похорон було б не до речі рівняти, скажім, з похороном Евіти Перон. Дружинам совєтських вождів призначена скромніша роль, аніж дружинам інших вождів і президентів. Вони не відомі трудящим масам як доброчинні, ласкаві пані. Їм не створюють ареол і реклами.
Коли прийшов час великого кровопуску в партії в 1936-39 роках, дружини вищих партійців тисячами пішли в концтабори — автоматично без усякої індивідуалізації. Строк заслання був штампований для всіх. Рідко їх розстрілювали. Постишева дружину Т. С. Постоловську, як ми тепер знаємо, розстріляли одночасно з одним сином Постишева. Здається, це був виняток, бо вона була сама активна в партійній роботі.
Цей автоматичний процес вилучення дружин був ніби самозрозумілий для населення і не викликав ніякого співчуття до цих жінок. Було б навіть несправедливо, коли б доля цих теж по суті безвинних осіб когось зворушила в тому суспільстві, де була колективізація і великий голод.
■
Ульрих, голова Військової Колегії, що в нього на розгляді була моя справа, був у Кремлі. Він перервав роботу в зв’язку зі смертю Алілуєвої. Секретарка сказала мені, що справа «у Васіль Васільіча». Так по сімейному секретарки називали прославленого Ульриха, який послав своїми вироками на смерть найбільші фігури московської сучасності, серед них і Зинов’єва, Каменєва, Рикова, Бухаріна, Ягоду в 1937-38 рр.
Він потім з’явився і коротко розмовляв зі мною. Переді мною був середнього росту кругленький мужчина з лисуватою округлою головою, з дрібними нормальними рисами і жвавими чорними очима. У нього були м’які і делікатні манери, в чистій російській мові ніякого акценту.
Справа слухалася не в залі, а в його надзвичайно просторому кабінеті (Колегія тоді містилася на Спірідоновці в будинку з внутрішнім двором). Крім письмового, знов же скромного, столу і кількох стільців помітний був тільки великий масивний сейф.
Оборонці були запрошені до кабінету. Крім трьох суддів у військових уніформах, брав участь нестарий військовий прокурор. Ульрих мав на ковнірі два ромби — тодішня ознака високого чину.
Справу докладав сам Ульрих. Заплутану справу з багатьма епізодами і з багатьма засудженими він розповідав, не листаючи і не заглядаючи в неї, як це часто роблять доповідачі судді. У нього була прекрасна пам’ять на імена і події, велика здібність систематично укласти матеріал.
Спокійно він вислухав виступи адвокатів, висновок прокурора. Ми вийшли з кабінету разом з прокурором.
Коли нас запросили знову до кабінету, щоб заслухати ухвалу суду, Ульрих прочитав її. Він не звернув ніякої уваги на мотиви прокурора, кілька розстрілів він замінив, декому з засуджених зменшив кару.
Я побачив в роботі одного з тих небагатьох людей в Москві, хто стояв дуже близько до вищої влади, за наказом «хазяїна» рішав згодом долю багатьох відомих людей.
Через два роки після того ім’я Ульриха в 1934 році в грудні, після убивства Кірова, стояло на опублікованому вироку про розстріл Крушельницьких, Буревія, Близька і інших. Це була груба кривава робота. Вирок було складено так неохайно, так явно фальшиво, що навіть трибунали 1920 року в провінції, розстрілюючи людей, робили це діло зручніше. Можливо, що наших людей розстріляли в Харкові на підставі телефонного дзвоника з Луб’янки, а Ульрих потім підставив своє ім’я.
Ульрих помер у Москві своєю смертю після другої світової війни. Ніхто не знав його справжнього імені.
СТЕЖКА НА ЦВИНТАРІ
У Харкові не було кремлівського муру, де замуровують великих людей теперішньої влади. І цвинтарі харківські мало історичні. На міському цвинтарі є могила з погруддям М. Л. Кропивницького. А от могили нашого милого поета («Пан та Собака» — як я любив його з дитинства) і університетської широкої людини Петра Гулака-Артемовського я не міг знайти.
За наших часів на цьому цвинтарі вже ховали і комуністів і євреїв. Є покійники, що за ними влада гониться і в могилі.