Твоя реабілітація мене радує і як прояв акту громадської справедливості, і як початок нового етапу твого цінного і гарного життя, і як кінець твоїм стражданням...
Я знаю, тобі зараз невесело. Так просто все не проходить, і тому перше, що я буду тебе просить, перше, що я буду від тебе вимагати,— це понишпорити у творах істинно великих людей і повиписувати собі з них цитат (я їх не збагну), як треба справжнім мужчинам, великим духом людям поводитися, і думати, і діяти у трудні, тяжкі, особливо незаслужено тяжкі моменти життя, і тоді тобі стане ясною головна таємниця життя, а саме: подібно до того, як, за словами т. Сталіна, правителі приходять і уходять, а народ вічний, так і наркомоси: вони відчиняють двері і зачиняють, а наука вічна, вона — хороша — йде вперед на славу Людині, і ти один з її двигунів.
Що ж до Освіти, то я тут чогось не розумію. Наркомос на мене справляє гарне враження, говорю тобі щиро. Це молодий, розумний і приємний чоловік. Я боюся, що йому якісь пройдисвіти невірно виклали твої питання. А проблеми сліпоглухонімих з їх навчанням, психологією і їх долею тільки тобі здаються легкими, азбучними, бо ти на них провів усе своє життя, а для людей сторонніх це надзвичайно складна річ...
Сто чортів! Шкода, що знищили твій Інститут. Ну та не падай духом. Не теряй горизонту. Все йде, все міниться, горизонт не міняється. Загубиш горизонт, зашатає тебе, закаламутить, і заблюєш ти блювотиною собачою. Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії. Умій прощать, старайся часом не зле сміятися. Друже мій, не думай, що я хочу тебе поучати.
Соколянський зразу добровільно обрав собі заслання в Москві, зрікся України, вмер членом партії — комуністом у Москві. Неславний кінець життя обдарованої людини.
Його приятелеві Довженкові, що писав оптимістичного листа, довелося пережити примусове заслання в Москві, його до смерті не пустили до Києва.
Колишні бундівці й есери
Давно запланована і добре підготовлена ліквідація всіх непевних, здебільшого непартійних людей, число яких рахувалося сотнями тисяч, включала також членів різних політичних партій. Деякі з цих колись активних членів партій, що вже давно були припинили своє існування, були в особливому положенні і не мали шансів вийти на волю — це члени обласних і міських комітетів таких партій, не кажучи вже про членів центральних комітетів.
Рядовим членам ще можна було врятуватися і я бачив випущеними на волю таких рядових після 1939 року. Вони з довідкою про закриття справи «через недостатність зібраних доказів», одержували зарплатню за два місяці і працювали часто навіть на старій роботі.
Інакше стояла справа з членами партійних комітетів — їм не було милосердя.
За період 1937–39 рр. я уже не здибав у тюрмах провідних членів українських партій. Вони були ліквідовані перед цим періодом. Даремно було б шукати в харківських тюрмах 1937 року Голубовича, Шрага чи Ю. Мазуренка.
В різних камерах траплялися тільки рештки колишніх неукраїнських партій та менші фігури з українських партій. Згадую тут тільки декого.
Бундівець Карпель Юделевич Карповський, невисокий, з повільними манерами, добре знайомий з царськими тюрмами, якось зостався неліквідований до осені 1937 року. На волі залишилася дружина, яка була членом компартії.
Коли його увіпхнули в наш «двійник», камеру розраховану за царя на двох, було нас уже двадцятеро, Карповський запротестував проти таких тюремних умов. Зразу з’явився начальник секретного корпусу Линников, шарпонув протестанта з камери до коридору. Линников мав славу доброго начальника корпусу, як на тодішні мірила, але на цей раз його не можна було впізнати, ми побачили грубого, рішучого безоглядного тюремщика. Не знаю, як він роз'яснив Карповському правила тюрми, але протестант незабаром повернувся до камери заспокоєний, очевидно, зрозумівши зразу різницю між царською каторгою і совєтською тюрмою.
Він потім часто ділився з нами своїми спогадами про «катірґе», як він казав своєю своєрідною мовою. Явно нездатний до мовної асиміляції Карповський, бувши людиною політично й культурно розвиненою, він суверенно і велично залишав у своєму вжитку російську мову на тому рівні, як вона загрузла в дореволюційних литовських і українських містечках.