Брон орудував не юридичними доводами, хоча він був грамотний юрист. Він не торкався того, чи є докази вини проти нас. Він керувався законами великих чисел. Це була твереза оцінка ситуації, щось близьке до того, як командири армій вираховують можливі втрати в людях у завтрашньому бою. Треба рахуватися, що стільки відсотків загине, а стільки зостануться живими.
Так і в цьому наступі на нас, якийсь відсоток нас врятується. Залежить од характеру справи, од того, чи підписав признання, а навіть коли підписав і, навіть, коли очні ставки іншим давав, можуть позакривати справи. Бо є закон великих кампаній у цій державі, коли міняється курс.
Так і сталося з багатьма нами, хто досидів до 1939 року. І новий нарком Берія, цей новий нарком в 1939 році, після Єжова знаменував собою зміну на ліпше, подумайте — на ліпше. Берія — на ліпше!
Апарат м’ясорубки почав викидати той матеріал, що вже був йому непотрібний. В 1939 році багато нас вийшло на волю, серед них були М. І. Брон і я.
«Прогньози» Брона були правильні. Його відновлено в партії, він був знову адвокатом, а під час війни і військовим прокурором.
В тій самій одинадцятій камері довго сидів з нами Ніколай Ніколаєвич Познанський, харківський старий адвокат, в минулому заступник Голови другої Державної Думи. Він не раз обговорював зі мною свою справу. Мене дивувало, що Познанський, який довго працював у совєтській адвокатурі, оцінював свою роль на основі тих «доказів», що були зібрані проти нього. Звичайно, не було ніяких доказів якоїсь вини. Познанський жив обережно, нових знайомств не заводив. В двадцятих роках його арештували на короткий час тому, що до нього з’явився старий знайомий Долгорукий. Біда була в тому, що Долгорукий, перед революцією ліберальний політик, явився з-за кордону і нелегально.
Долгорукого розстріляли. Познанського не мучили, бо було встановлено, що він з Долгоруким не мав зв’язку.
Н. Н. Познанський, старий юрист, вихований в атмосфері законності передреволюційних судів імперії, не міг збагнути, що тепер карають не за індивідуальну вину, а за приналежність до певної категорії людей. Він не хотів зрозуміти, що його приналежність у минулому до партії народних соціалістів, його високе становище в Державній Думі, цього вже досить, щоб вилучити його зі суспільства.
Сімдесятилітнього Познанського з тюрми не випустили, хоч і поставилися до нього порівнюючи делікатно. Етапом він був вивезений на так зване вільне поселення в Казахстан.
Але й доля Познанського вміщувалася в концепції Брона. Цей м’який вирок був можливий тільки тому, що він досидів до кінця єжовщини, машину знищення розвантажували.
МІСТО НА ФРОНТІ
В останні дні перед тим, як німецьке військо зайняло Харків, над фабричними районами стояв дим і палахкотіло полум’я. З Москви надходили в гарячковому поспіху, але точно і детально сформульовані накази про те, що саме треба вивозити і що треба нищити. Зникала в огні і динамітних вибухах індустрія великого міста, побудована довгою, тяжкою працею, «темпами», стахановщиною, арештами, репресіями.
Ті люди, які дочекалися вступу німців, ховаючись по всяких схованках від примусової евакуації або від мобілізації до війська, не думали про пожежі, про війну, що лютувала так близько.
Надії під час воєн розцвітають буйно, як ніколи. Надії і чекання чогось нового глушили спокійну оцінку подій. Головне було те, що НКВД і міліція вже відступили за Журавлівку до Дінця — на схід. Платон Йосипович, мій старий батько, довідався від якогось знайомого, що міліція нашого третього району з Пушкінської вулиці пішим порядком відступила на Журавлівку. Батько прибіг до мене, я вийшов зі своєї схованки і все-таки з острахом, і крадькома прийшов до дому. Боїв не було. Через день по бруку наших вулиць гулко і впевнено-ритмічно загупали чоботи чужих солдатів.
Були останні ще теплі дні жовтня і на вулицях було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася і починається якесь нове життя.
Минуло кілька днів і перед цими людьми стала інша реальність. На балконах повисли трупи якихсь людей без імені, з коротким написом на грудях «комуніст». Ніхто не знав, який суд і за що повісив цих людей і хто були ці люди. Та сама непевність і почуття безправності, що мучили більше двадцяти років, знову заповзали в душі вчора іще радісних людей.
Біля Лопанського Мосту, Катеринославська вулиця, будинок номер один, на чавунних поручнях балкону над головами прохожих гойдалися трупи.