В ці перші дні я з великими труднощами дістав підводу і конячину, щоб привезти з Високого мою хвору матір. Ми їхали повз ці шибениці, мама побачила їх, в її синіх сумних очах застигла така болюча скорбота. Ми не сказали ні слова.
На балконі колишнього Центрального Комітету КП(б)У висіли трупи повішених, багато людей дивилися на їх постаті. Тут чулося десь під серцем завмирання перед таким видом насильної і огидно-прилюдної смерті. Перед цими повішеними сіріла площа Дзержинського, Грандіозна площа недавньої столиці УРСР, в кінці її на сірому небі контур Держпрому, бюрократичного велетня. Невідомі люди висіли на будинку, де недавно була центральна партійна влада, а до революції в ньому містилася Губерніальна Земська Управа — цитадель лібералів старої імперії.
Прийшла ще одна нова влада.
Шибениці були репресією за вибухову міну, що її совєти вмурували в тому особняку, що його збудував для себе всесильний колись Станіслав Косіор. Після ліквідації цього вірного сталінця за високими мурами резиденції вождя зворушливо розмістили дитячий будинок. Перед німцями дітей кудись збулися і віллу використали як пастку для якогось німецького генерала, бо квартир'єри спокусилися вигодами Косіорового житла.
Міна вибухла і генерал мусив умерти не на полі бою.
На Журавлівському базарі загорівся дерев’яний рундук, незначна подія, але німці вдиралися до мирних квартир, витягали і розстрілювали на місці мужчин, що мали нещастя жити близько того базарчика.
Видно, небезпека була не тільки на фронті. Готель «Інтернаціонал» на розі Сумської вулиці і площі Дзержинського був набитий док раю арештованими харків'янами після вибуху бомби в будинку Косіора.
З жахом в очах відома артистка драматичного театру шукала порятунку для свого єдиного сина, що був під загрозою смерті в готелі «Інтернаціонал». Що тут уже йшлося не про самих комуністів, було занадто ясно. Юнак був сином ліквідованого за націоналізм комуністичною владою талановитого українського актора. Його вдалося вирвати. Сотні інших загинули в готелі «Інтернаціонал».
Хто ж міг давати німцям на розстріл людей?
Цей епізод прояснив один важливий факт. Користуючись хаосом у великих будинках так званих жилкоопах через евакуацію багатьох харків’ян, на пости керівників будинків (управдомів) стали в багатьох центральних районах невідомі до приходу німців індивіди. Керівники будинків стояли найближче до обліку населення і контролі квартир. Це перша ланка для всякої влади міста в її поліційних заходах. Нові невідомі опікуни житлових блоків були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією.
Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена на щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів і ті вибирали заручників. Вибір міг упасти на кожного з нас.
■
В 1941 році Харків мав біля 900 тисяч населення. З приміськими селищами, що тяжать до нього, це було мільйонне місто. Після евакуації, коли вступило німецьке військо, залишилося біля 600 тисяч.
Розлоге місто на десятки квадратових кілометрів зосталося без засобів транспорту — не було трамваїв, омнібусів, автомобілів і коней.
Може, це й не було тотально «випалене» місто на голій землі, як цього хотіли московські командири тотальної війни, але в місті не зосталося ні одного складу харчів, все було порожньо. Електричні станції зруйновано, вугілля і дров не було, води не було. Залізниця для цивільного населення не існувала і зв’язок з найближчими селищами був перерваний. Пошта, телеграф і телефон зникли. І тоді несподівано і рано настала сувора «наполеонівська» зима 1941 року.
Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста. Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду.
Доля Харкова була інша.
Все населення перетворилося на безробітних. Робітники й інженери без фабрик, учні й учителі без шкіл, студенти і професори без університетів. Хворі без поліклінік і пенсіонери без пенсій. Ті заощадження, що їх трудящі мусіли примусово вкладати в державні позики, хоч з тих заощаджень не можна було дістати ані карбованця, навіть ці ілюзорні речі перестали існувати. Ніхто не міг сказати, як будуть жити 600 тисяч людей.
За одну ніч змінилася не тільки політична система. Вся господарська організація, господарство й бюджет кожної окремої людини і всього міста лежали в руїнах. Всі дотеперішні суспільні зв’язки знищені. На людях ще була їхня одежа, в їхніх небагатих житлах ще було трохи речей і убогих, совєтського періоду, меблів. Не можна говорити про якусь харчову проблему того часу — харчів не було. Тільки незначний відсоток людей запасливих і передбачливих мав що їсти.