Ще задовго перед вступом німців у Харкові передавалося з уст в уста, що у Львові вже існує український уряд. Називали його склад: В. Винниченко, П. Франко (син письменника), проф. К. Студинський. Політичний аналіз такої композиції, звичайно, не витримав б ніякої критики. Але політичних аналітиків серед політично обезголовленої людності не було. Інстинкт людської маси, очевидно, хотів заповнити порожнечу в новій дійсності і підставляв перші ліпші знайомі імена в той вакуум, де мав бути якийсь український уряд. Виразно видно було з тих чуток одне: український уряд не може не існувати.
Минали тижні, а про уряд не приходило жодної вісти до зруйнованого міста. Певність в тому, що державна організація конче має бути, існувала в далеко ширших масах людності, ніж поверховий і неуважний спостерігач міг думати.
Попередні близько чверть століття історії перед німецькою окупацією 1941 року залишили в кожній шпарині життя елементи, зв’язані з українськими державними змаганнями. Так званих «недобитків» було небагато. Апарат винищення українства, що йому в різні періоди надавано різних ярликів: куркулі, петлюрівці, буржуазні націоналісти й інше, працював понад двадцять років методично. Проте й «недобитки», як це не дивно, залишилися. Після чисток совєтського апарату, тюрем, таборів не тільки самі розкуркулені, вичищені, репресовані, що жили якось на волі, але їхні діти, дружини, батьки, родичі, друзі були серед нас. У тисячів людей було виразне розуміння того, що то чужа влада не давала жити людям на цій українській землі. Я не раз дивувався тоді, скільки таких людей я зустрічав на кожному кроці, коли спорожніли будинки НКВД на Чернишевській вулиці.
Інтелігенти і службовці пасивнішого типу, що не були активні в громадському або культурному житті українства, ті просто звикли до роботи в державному апараті, який все таки носив назву «української радянської республіки». На українській землі їм важко було уявити собі життя без вимог, які ставила до них держава і без опіки, яку здійснювала держава над ними.
Нарешті, багато пересічних, звичайних людей думали, що мусить же бути якась держава, яка організує для них роботу, життя і, нарешті, просто видасть «пайок», принаймні хлібний пайок.
Тим часом, про українську державу не було чути. Робота ніде не починалася і пайка ніхто не давав.
Найкраще збагнула становище середня харківська людина, особливо жінки, бо багато з них у війні залишилися головою сім’ї. Ця українська жінка, що населює велике місто — фабрична робітниця, друкарниця з канцелярії, бухгалтер, прибиральниця — мала негайно розв’язати проблему насущного хліба. Тверезо думаюча, скептична, а подекуди й трохи цинічна щодо влади і її представників, вона довгі роки спостерігала цинічне урядування влади і звикла не вірити їй.
Ця людина зорієнтувалася.
Вона не чекала пайка, не чекала, поки німецька військова комендатура дозволить голодним людям виходити за межі міста, адже їй довго довелося б чекати гуманності під час такої війни і під час такої окупації. Вона прорвала кордон голодної смерті і поклавши на дитячі санчата, а то й просто на плечі мішок з якимись речами, що звуться у нас барахлом, потягла ці санки в мороз і завірюху за собою. Потягла на село, щоб обміняти на пшоно, на борошно, може, навіть, олію. О, яка дорогоцінна й пахуча була тоді та олія і ніякі легендарні пахощі Арабії не могли зрівнятися з нею.
Скільки десятків і сотень кілометрів пройшла закутана в своє лахміття українська жінка крізь бурю й сніг страшної зими, рятуючи свою сім’ю в голодному Харкові.
Коли я думаю про ті часи, моє захоплення героями Джека Лондона трохи зменшується на користь тих безіменних жінок і матерів.
В цьому були докази індивідуальної живучості і активності наших людей. А чи могла з’явитися колективна активність, живучість людської громади в місті, де нікому було закопувати трупи померлих з голоду людей у мерзлу, як камінь, землю, і де нова влада не визнавала ніяких, навіть жорстоких законів війни, і не оголошувала населенню законів, ніби цього населення не існувало?
■
Життя організованих груп людності було перед цим перерване на два десятки років. Довголітній терор, починаючи з 1918 року, і система так званої «бдительности», тобто донощицтва в різних формах дали свій результат. Розпорошеність, або атомізація суспільства в галузі громадської спільної дії розвинулися у високій мірі. Створення і малих груп однодумців, навіть для практичної взаємодопомоги, завжди карано тяжко і оформлювано «відповідними органами» під соусом контрреволюційних організацій.