Зі свого досвіду можу сказати, що при зустрічах з людьми, яких я знав, що це мої однодумці, навіть давні однодумці, ми уникали говорити про небезпечні речі. Це не виключало почуття «ліктя», національного ліктя. Але ж то річ далека від організації й організованої дії.
Хоча на другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськості.
Вона виникла як результат співпраці і взаємодопомоги великого гурту людей під поліційним режимом німецької СД, тобто режимом крайньої безправності населення.
Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір’я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшості цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей процес має продовжуватися наявними силами за всяких умов.
Які ж залишилися активні елементи населення, що могли позитивно або негативно впливати на цей процес?
Українські національні елементи, насамперед, складалися з основної групи людей з виразно самостійницькими традиціями.
В комуністичній системі вони були відомі під дискримінуючим іменем «петлюрівців» або «буржуазних націоналістів».
Це були жертви систематичної, говорячи сучасною мовою, дискримінації і дифамації українців з боку комуністичної влади.
Порівнюючи невелика була кількість учасників доби 1917–19 рр., військових і цивільних, проте їх було досить, щоб створити ядро групи. Тут були і корінні харків’яни і ті, що наїхали під час останнього десятиліття з української провінції, до великого центру, замітаючи сліди минулого. Наймолодшим з них було 43–45 років.
Юнацька група була представлена юнаками і дівчатами 17–20 років, вихованими в совєтській школі.
Разом з енергійним жіноцтвом ця юнацька група надавала експресії громадському життю.
Чисельно більша була група віку 30–35 років, що виросла і вчилася після революції. Це були інженери, науковці, педагоги, лікарі, юристи, бухгалтери — люди, що вчора були тільки «безпартійною» масою. Тепер з цієї «маси» виділялися індивідуальності, часто здібні й активні.
У зусиллях зорганізувати українське життя брали участь деякі політичні представники старого ліберального Харкова. В минулому вони були в тому таборі російської ліберальної інтелігенції, що ставилася вороже, або в ліпших випадках байдуже до українства.
Довге співжиття з українськими національними елементами під комуністичним режимом навчило їх дивитися з розумінням на українські прагнення в протилежність до часів 1917–1918 років.
Тієї зими смерть рано забрала декого з російських інтелігентів цього типу. Серед них були Н. А. Воронецький, адвокат і колишній редактор газети «Утро» в період її прогресивного напрямку, П. Д. Шидловський із старої харківської фамілії, громадський діяч передреволюційних часів.
Деякі з них ще змогли брати участь в українському самоврядуванні: Член Державної Думи Герценвіц, відомий юрист Б. Г. Вальц, що за Керенського був заступником (товаришем) Міністра Юстиції в Петрограді.
В перші бурхливі тижні появлявся в наших колах один старий земець, людина в минулому загальноімперського стилю, але зв’язаний всім життям з українською землею. Тепер він хотів бути корисним молодому українському поколінню. Цей старий земський діяч був не зовсім звичайною фігурою серед інтелігенції в совєтському Харкові. Інтересно відзначити, що за весь час совєтської влади він ніколи не був на державній службі і жив з приватних лекцій музики, дружина працювала. Рідко кому вдалося зберігати таку моральну і матеріальну незалежність від режиму.
Серед гармидеру думок і намірів на початку харківської зими 1941 року старий ліберал відчував небезпеку в тенденціях, що приносив з собою переможний німецький соціал-націоналізм. Він хотів передати свій неспокій молодшим — нам, які в той час, здебільшого, не отямилися від хаосу подій. Він просив мене прийти до нього, коли він серйозно занедужав і лежав у Шатилівській студентській лікарні. В лікарні було холодно, темно, не було чого їсти, в руках у нього був кухлик з ріденьким киселем, що принесла дружина.