В холодній і голодній лікарні він підкреслював те, для чого він закликав мене. Він говорив мені, що не може бути тільки одна політична партія, і знову, знову повертався до цієї теми.
Тоді ще думалося, що будуть можливості політичного життя під окупацією і його лякала перспектива однопартійної системи.
Через кілька днів перестала існувати і ця голодна лікарня, де я був у нього. Лікарню зайняла угорська комендатура. Хворого кудись забрали, скоро його не стало. Ідучи за його труною порожніми і холодними вулицями, я думав про заповіт старого земця, але більше того я почував голод. Я думав про те, що треба жити і щось треба робити.
До того ж періоду перших тижнів належать зустрічі багатьох харків’ян з Б. Коником. Він прийшов з Заходу і був першим представником нового покоління націоналістичної молоді, якого ми побачили після довгого періоду розірваних зв’язків з західною частиною нашої землі. Він справляв вражіння приємної, щирої людини. Може навіть надто щирої, як на робітника своєї організації, якому доводилося працювати в нових і не завжди легальних умовах. Його майже юнацька безпосередність не цілком пасувала до нашої стриманості, нашого довголітнього досвіду життя в інших, тяжких умовах, наших методів роботи. Коник із запалом і великою енергією брався помагати харків’янам. Зрозуміло, що його власні можливості були скромні, бо він не посідав офіційного становища.
Тому що розвиток роботи пішов у ширшому громадському напрямі, в майбутньому діяльність Б. Коника, як мені здавалось, обмежилася партійними завданнями його організації. В перші дні, коли жадібно шукалося способів організувати якийсь апарат української влади, на устах у багатьох були два імена, нових для Харкова людей, прибулих одночасно з німецькою армією з Заходу: Коник і Полуведько. Про Полуведька — пізніше.
■
Всяка зміна адміністративної системи позначається гармидером, галасом і хаосом в адміністративних осередках. З того згодом кристалізується щось стале і зрозуміле і постає новий апарат управління.
Для людини, яка пережила 1917–1920 роки, це не було новиною. Але те, що творилося в будинку номер 15 на Сумській вулиці, де розмістилася з перших днів Харківська Міська Управа восени 1941 року, навіть для звиклої до революційних перетурбацій людини було дивовижною картиною.
Всі, хто шукав центру нової влади, кинувся туди. Біля німецької комендатури було спокійно. Не те в Управі. Її брали штурмом. Якісь енергійні молоді люди при дверях безцеремонно відпихали юрбу, що хотіла пропхатися всередину. Треба було продертися до бюро перепусток, але не кожного, звичайно, пропускали, бо треба ж було якось новій Управі працювати.
Над Управою колихався в повітрі синьо-жовтий прапор і цей прапор вселяв надії в деякі українські серця. Не зразу помітили інакше розміщення кольорів на прапорі, не таке, як було за державних часів наших, то це не викликало великого заколоту. Час був такий, що геральдика й партійні погляди на те, куди який колір належиться, якось зібгалися перед незвичайністю і суворістю подій.
Головне те, що то був український прапор, значить то була українська управа.
Проте не всі українці патріоти, що почали виходити зі своїх сховок, були такої оптимістичної думки. Тодось Недужий, людина вольова і активна, думав, що Управа в московських руках.
Сам Недужий, економіст освітою, найшов свою власну дорогу в окупаційних умовах і став організатором Українського Банку. Він мислив цю організацію широко і готувався створити економічну і кредитову базу для господарства, що мало відродитися.
Інші намагалися з'ясувати, що саме робиться в тій Управі.
Через кілька тижнів після початку її існування, в листопаді місяці, один з моїх добрих знайомих, що вже працював там, переконав мене, що я повинен взяти участь в роботі Управи.
Діставши перепустку, я пройшов всередину. В цьому будинку колись був «Совет Съездов Горнопромышленников Юга России», тобто центр вугільної промисловості на території України, а за совєтської системи тут містилася ВСНХ, тобто Всеукраїнська Рада Народного Господарства, відома всім в її російському скороченні як Ве-Ес-Ен-Ха.
Побудований в солідному, важкому стилі будинок тепер був неогріваний. Голова Управи, що прийняв мене у своєму великому кабінеті, був у пальто. Добитися до нього було не так просто і поговорити з ним було нелегко, бо його, як то кажуть, розривали. Після короткої розмови він призначив мене завідувати Юридичним Відділом Управи.