Є спогади Я. Дедаля, надруковані в Альманаху «Відродження» за 1951 рік. В першій половині липня 1941 року Я. Дедаль разом з Полуведьком і іншими членами групи їхав до Тернополя вантажною машиною. Я. Дедаль, очевидно, не знав Полуведька, бо каже: «Найбільше уваги звертав на себе зо своїми переживаннями в СРСР Полуведько, який прожив останніх двадцять років у підсовєтській Україні та на Північних Землях Росії».
Перед захопленими слухачами Полуведько не згадував про те, що він довго був і в Європі і залишив її, не попрощавшися з товаришами, після відомої всім події в Роттердамі.
Інший автор Я. Шумелда в статті «Похід ОУН на схід», опублікованій в 1955 році, пише про той період: «Олег (Ольжич) був готовий до дальшого руху на схід. Разом з ним зі Львова мав виїхати Вітя Пилипчук, Половедько (?) та ще кілька активістів з Праги». У примітці автор пояснює: «Проф. Половедько (?) — колишній зв’язковий полк. Є. Коновальця з підсовєтською Україною. Після відступу більшовиків зі Львова в 1941 році зголосився на організаційному пункті, як член ОУН. Був запідозрений у вбивстві сл. п. полк. Є. Коновальця і перебував під орг. наглядом. В 1942 році був заарештований в Харкові і в тюрмі повісився».
Євген Онацький зазначає: «Як почалася війна Німеччини з Москвою, Полуведько явився знову і відразу зв’язався з полк. Сціборським і Грибівським». Є. Онацький думав, що Полуведько «зміг представити їм докладний і переконливий звіт про обставини своєї «відсутності» чи то «безпідставного зникнення».
Проте Провід Організації Українських Націоналістів в своєму Комунікаті з серпня 1958 року не розділив оптимізму Є. Онацького і признав Полуведька агентом московської розвідки.
Отже зі Львова Полуведько добрався до Харкова і взявся до роботи. Можна собі уявити, як досвідчені руки Полуведька змайстрували б для гестапо велику націоналістичну антинімецьку організацію. Все було готове в цього кваліфікованого провокатора, щоб німецькими руками винищити українські національні сили Харкова.
Коли Полуведька без шапки вивели на морозну Сумську вулицю німецькі колеги його ремесла, тоді минула перша і велика небезпека для дуже багатьох харківських українців. Після того був іще голод, руїна, були інші ворожі агенти, але цього майстра провокацій і убивств уже серед нас не стало. Це був останній слід Полуведька на харківському снігу.
ВРЯТОВАНІ І ЗНИЩЕНІ
Мене дивувала, просто вражала в тих здавалося б безперспективних умовах умираючого міста громадська активність людей. Це був ніби вибух довго придавлюваних емоцій, довго пригнічуваного і нищеного українського «я».
Зоя Олексіївна Сапіцька визначалася серед тих, хто помагав пробивати і голодну, і культурну блокаду міста. В «Просвіті», де вона була заступником голови, було досить роботи. Роздобути десь пів мішка пшона для голодних членів, а там організовувати, вишукувати культурних людей, розпорошених, забутих у голодному місті. Вчорашні люди третього ґатунку, дружини й діти висланих і розстріляних «ворогів народу», вперше за довгий час знаходили в холодних залах «Просвіти» людське тепло, а головне якийсь убогий пайок, що часто зберігав їм життя.
Є такі щасливі жінки, яким невблаганна рука часу не може відібрати принадних рис молодості. Зої Олексіївні було вже понад п’ятдесят років, але в її гарних ясних очах, в тонких рисах обличчя, в привітному, відкритому характері продовжувала жити її молодість.
Ця українська патріотка народилася в родині російського священика Булгакова в далекому від залізниці селі Орловської губернії. Її молоді роки минули недалеко тих місць, які були рідними для І. С. Тургенєва і які він описав у своїх «Записках мисливця».
Вона дістала освіту на історико-філологічному факультеті Вищих Жіночих Курсів у Москві. В 1911 році, коли вона скінчила цю вищу школу, де серед професорів було чимало блискучих імен Росії, вона вже була одружена з українським патріотом Віктором Сапіцьким, родом з Полтавщини. Сапіцький з дипломом Юридичного Факультету Московського Університету мусив через свою українську політичну «неблагонадійність» їхати не до себе на Полтавщину, а на працю Інспектора дрібного Кредиту до Саратова. З початком революції подружжя звичайно кинулося на Україну у вир подій.
Вродлива молода Зоя Сапіцька, дитина московського корінного краю, прийняла в себе Україну і Україна прийняла її. Може вабила її Україна, як казав Іван Бунін: «неоглядними весняними просторами всієї тої Південної Русі, яка все більше полонила мою уяву і старовиною своєю і сучасністю. В сучасності був великий і багатий край, краса його ланів і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу потужного і ніжного, в кожній дрібниці свого побуту вродливого і охайного — спадкоємця слов’янства правдивого, дунайського, карпатського. А там у старовині була колиска його, були Святополки й Ігорі, печеніги і половці, мене навіть слова ці чарували, а далі віки козацьких битв з турками і ляхами, пороги і Хортиця, плавні і гирла Херсонські».