Шведська комісія для охорони історичних пам'яток поставила на розритій могилі колону з написом: «Carolus XII Rex Sverige 1709». Про Мазепу і його козаків не згадано ані словом, хоча Мазепа тут і помер.
Мені в 1933 році довелося реконструювати цю колону (маю фото), при чому румунська влада румунізувала на ній латинський напис.
Переказ говорить, що козаки не мирились із шведами, і турки переселили шведів на південь, ближче до міста.
Восени 1709 року на Варниці помер гетьман Іван Мазепа. Його відспівали в Бендерах у Миколаївській церкві, що згодом, за чумної пошесті, згоріла. З решток цієї церкви зроблено каплицю, де завжди, за моєї пам’яті, горіла невгасима лампада. Ця каплиця стоїть на початку Миколаївської вулиці (за румунів — Strada Prof. Mateevici), коли йти до міста від фортеці, то з правого боку.
Після того, як гетьмана відспівали, його останки перевезли до Галацу. Везли з Бендер до Каушан, звідти трояном до Леови над Прутом і від Леови до Галацу за Дунаєм (троян — це граничний вал між татарським санджаком і Молдовою).
У Галаці останки гетьмана Мазепи поховано в ограді болгарської церкви св. Георгія. На могилі покладено кам’яну плиту з написом болгарською мовою.
Під час Прутського походу, кажуть, цар Петро І гатив по цій могилі молотом і розбив плиту на чотири нерівні частини. В такому вигляді могила існувала до 1877 року.
Під час російсько-турецької війни 1877–78 рр. російські офіцери розкопали могилу гетьмана, пограбували її і осквернили.
Кості гетьмана наказано вкинути до Дунаю. Наказ мали виконати два бунчужні козацького охочекомонного полку, Степан Булат і Мазепа (однойменець гетьмана). Про це оповідав самовидець події, настоятель церкви, старий священик болгарин юрисконсультові українського посольства в Букарешті д-рові Модр-Михальському.
Модр-Михальський переказав мені розповідь священика, і ми планували реставрувати могильну плиту, але зробити цього не вдалося. Ще 1930 року можна було бачити уламки розбитої плити в кутку церковної огради в Галаці.
Про дальшу долю останків гетьмана я сам чув 1930 року від доньки станового пристава з Бендер Кірілова, родом болгарина.
Російська комісія, що розкопувала могилу на Варниці, де був табір Мазепинської еміграції, довідалась, що кості гетьмана не були вкинені до Дунаю, а були поховані вдруге біля церкви, в поселенні колишніх охочекомонних козаків у селі Волонтирах.
Станового пристава послано до Волонтирів, бо село було в його стані (так звалися поліційні райони). Він мав перевірити справу, викопати кості і передати їх до комісії.
Коли населення підтвердило йому, що справді кості гетьмана тут були поховані, Кірілов викопав їх і повіз до Бендер. Але комісії вже не було,— вона виїхала, не докінчивши розкопів. Кірілов, не маючи де подіти кості, склав їх до скрині і заховав на горищі свого дому у Бендерах.
Розкопавши могилу у Волонтирах, Кірілов ніби не знайшов усіх костей, тільки череп, кості рук і ніг. Бракувало хребта, ребер, пальців. Кості переховувались аж до 1925 року на горищі дому Кірілова, що стоїть на Пушкінській вул., другий з правого боку, коли йти до Префектури (кол. Земства) від головної вулиці (Страда Реґіна Марія).
1925 року румунська поліція безпеки (сеґуранца), довідавшись про кості гетьмана в приватному домі, забрала їх і перенесла до Генеральної Сеґуранци в Букарешті, де й треба шукати слідів».
На цьому оповідання Степана Івановича кінчається.
Отже, не знали спокою кості гетьмана України Івана Мазепи. Охочекомонні козаки не виконали наказу росіян, не вкинули до Дунаю останків гетьмана, а поховали їх у козацькому селі, в церковній ограді.
Коли знову російська комісія натрапила на слід похорону, то поспішила надіслати станового пристава, щоб викопав їх. Але починались воєнні події, і комісія виїхала з прикордонного краю. Кості знайшли новий притулок на горищі в домі російського поліційного пристава, аж поки інша поліція, на цей раз румунська, не забрала їх.
Гетьман помер на чужині, могилу його розбили, розкопали, сплюндрували. На протязі двох століть російська влада ретельно нищила всі сліди, всі портрети Мазепи, навіть церкви, побудовані гетьманом. Не горда певність переможця, а страх перед іменем Мазепи наказував їй посилати поліційного пристава розкопувати могилу людини, що вмерла більше як двісті років перед тим.
Розповідь С. І. Матвієнка я дав до друку в кінці п'ятдесятих років. Через п’ятнадцять років, у 1973 році лікар Ярослав Конст. Туркало поїхав, краще сказати полетів з Америки до Румунії перевірити, чи існують залишки гетьманової могили.