На ній була нова перкалева сукня, чистий білий фартух та ретельно накрохмалений завій, і її лискуче чорне обличчя вдоволено сяяло. Вона неквапливо, аж надто доскіпливо оглядала стіл, аби тільки мати нагоду трохи поговорити з господинею.
— Ну от, тепер начебто все як годиться,— мовила вона.— Осьде я поставила його тарілку, там, де він любить, проти вогню. Наш панич Джордж завжди тягнеться до тепла... А це що таке? Чого ж це Селлі не принесла святкового чайника — отого нового маленького, що панич Джордж купив для пані на Різдво? Ось я його зараз дістану!.. А що, пані мають яку звістку від панича Джорджа? — нарешті запитала вона.
— Так, Хлоє, але всього кілька слів. Пише тільки, що як зможе, то приїде сьогодні ввечері, ото і все.
— А про мого старого там нічого нема? — спитала Хлоя, соваючи на столі чашки.
— Ні, немає. Він нічого взагалі не пише. Розкаже про все сам, коли приїде.
— Еге ж, він такий, панич Джордж. Усе має розказати сам. Я це завжди за ним примічала. Та як на мене, то й де б ото білим людям стільки всякого писати — воно ж така морока!
Місіс Шелбі всміхнулася.
— Мабуть, мій старий і не впізнає тепер своїх хлопців та й донечки теж. Вона ж уже о-го яка величенька, наша Поллі! А що вже метка та моторна! Оце лишила її вдома доглядати пиріг. Саме такий зробила, як мій старий любить. Такісінький був у нас і того ранку; коли його забрали з дому. Боже ж ти мій, як тоді краялося мені серце!
Місіс Шелбі лише зітхнула на цю згадку і враз відчула в душі якийсь тягар. Ще коли вона одержала синового листа, її огорнув глухий неспокій: чи не ховає він чогось лихого за тією мовчанкою?
— А гроші мої пані приготувала? — стурбовано запитала Хлоя.
— Так, Хлоє.
— Бо я хочу показати свому старому ті самісінькі, що платив мені коди тор. «Лишилася. б ти, Хлоє, в мене ще»,— каже він. «Дякувати,— кажу,— хазяїне. Я б то й лишилася, але ж мій старий додому вертається, та й пані вже без мене не може». Отак-таки йому й сказала. Добрий він чоловік, той хазяїн Джонс.
Хлоя вперто домагалася, щоб господиня зберегла саме ті папірці, які одержувала за її роботу в кондитора. Вона хотіла показати їх чоловікові як свідчення її хисту. І місіс Шелбі задовольнила її прохання.
— А Поллі він таки не впізнає — це я про мого старого. Де ж пак! Цілих п’ять років збігло, як його десь повезли. Вона ж тоді була зовсім крихітка, ще й стоп»ти до ладу не вміла. А як він радів, коли вона тільки почала шкандибати! Ой, доленько моя гірка!
Знадвору почувся гуркіт коліс.
— Панич Джордж! — вигукнула тітонька Хлоя і метнулася до вікна.
Місіс Шелбі побігла до надвірних дверей і за мил опинилася в синових обіймах. Тітонька Хлоя стояла за нею, напружено вдивляючись у темряву.
— Бідна тітонька Хлоя! — співчутливо промов Джордж, спиняючись перед нею і потискаючи обома руками її чорну шкарубку руку.— Я радо віддав би все, що маю, аби тільки привезти його з собою, але він залишив цей світ.
Місіс Шелбі злякано скрикнули. Тітонька Хлоя ж озвалась ані словом.
Вони пішли до вітальні. Гроші, якими так пишалася Хлоя, лежали на столі.
— Осьде,— сказала вона, тремтливою рукою зібравши їх докупи й простягнувши господині.— Не хочу я їх більше бачити, ані чути про них. Я ж знала, ЩО так буде,— продали його й замордували на тих плантаціях. І Хлоя повернулась і гордо пішла до дверей. Місіс Шелбі мовчки подалася за нею, взяла її за руку, всадовила в крісло й сама сіла поруч.
— Бідна моя Хлоя! — мовила вона.
Хлоя похилила голову на плече господині й гірко заридала.
— Ой панії Ви вже мені даруйте! Розривається моє серце, і край!
— Я знаю, Хлоє,— відказала місіс Шелбі, не втираючи рясних сліз, що текли і в неї з очей.
У кімнаті запала тиша. Всі мовчки плакали. Нарешті Джордж підсів до вбитої горем жінки, взяв її за руку і просто, зворушливо розповів, як помер її чоловік, і переказав його прощальні вітання. Десь за місяць після того всіх невільників Шелбі покликали до панського руднику— з ними хотів говорити молодий господар. Іі дуже здивувалися, коли він вийшов до них з чималою пачкою папірців у руці. То були визвільні листи на кожного негра маєтку. Джордж читав їх по одному серед плачу та схвильованих вигуків віддавав тим, кому вони належали.
Та було й чимало таких, що, з’юрмившись коло нього занепокоєно тицяли назад свої папери і вперто просіли нікуди їх не відсилати.
— Нам не треба більше волі, як ми маємо. Ми ніколи не знали ні в чому нужди. Не хочемо покидати тутешніх місць, і хазяїна з хазяйкою, і всіх!