— Мозе, Піте! Ану геть звідси, розбишаки! Поллі, голубонько моя, зачекай ще трішки, мама свою донечку також нагодує. А ви, містере Джордж, позабирайте зі столу книжки і сідайте, як годиться, з моїм старим до вечері, а я миттю подам ковбасу і накладу вам повні тарілки оладок.
— Мене вдома чекають до вечері… — сказав Джордж, — Але тут мені смакує краще!
— Ще б пак, золотце! — радісно вигукнула тітонька Хлоя, щедро накладаючи йому оладок. — Ваша стара завжди притримає для вас щось смачненьке. Та ви й самі це знаєте, чи не так? — сказавши це, тітонька Хлоя жартома штрикнула пальцем містера Джорджа, а тоді повернулася до печі.
— А можна вже їсти торт? — радше ствердно, аніж запитально мовив Джордж, помітивши, що посудина вже трохи вистигла, і заніс великого ножа над цим витвором кулінарного мистецтва.
— Побійтеся Бога, містере Джордж! — вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за рукав. — Різати мій торт таким величезним ножем! Ви ж його помнете і зіпсуєте усю красу! Для цього якнайкраще підійде мій спеціальний ножик, старий, тоненький. Ось, візьміть. Ну як? Пухкенький мій тортик? От тепер їжте на здоров’я. Смачнішого за цей торт ніхто не спече.
— А Том Лінкен каже, — з набитим ротом проплямкав Джордж, — Том Лінкен каже, що Джінні готує краще за тебе.
— Та хто такі ті Лінкени?! — презирливо кинула тітонька Хлоя, відстоюючи свою першість. — Так, вони люди поважні, але куди їм! Посадіть лиш містера Лінкена поруч із містером Шелбі — ну, і хто з них справжній джентльмен? А місіс Лінкен? Хіба вона може зайти до вітальні, наче пава, як оце моя господиня? Їм далеко, ох як далеко до моїх господарів! Тож навіть не згадуйте їх при мені! — І тітонька Хлоя задерла носа, красномовно демонструючи таким чином свої глибокі знання чеснот білих.
— Та я ж на власні вуха чув, як ти говорила, що Джінні непогана куховарка, — не вгавав Джордж.
— Я від своїх слів не відмовляюся, Джінні готує непогано, — відповіла тітонька Хлоя, підкресливши інтонацією останнє слово. — Але це стосується хіба що буденних страв. Спече кукурудзяних налисників, хлібців, картопельку зварить. Оладки у неї, відверто кажучи, так собі. Коли дуже зголоднієш, то можуть здатися навіть смачними. Проте коли потрібно приготувати щось святкове — оце вже ні! От пече вона пиріг: скоринка тверда, тісто у роті не тане, як моє… Коли місіс Мері видавали заміж, Джінні показала мені весільний торт, який вона спекла. Спробувала б не показати!.. Ми ж подружки. Я тоді нічого не сказала, але подумала: «Та якби я спекла такий препоганий торт, то сім ночей не спала б із сорому! Вона цю підошву називає тортом, та ще й… весільним!!!»
— А мені здалося, що Джінні була задоволена своїм тортом, — сказав Джордж.
— Авжеж! Якби вона ним не пишалася, то хіба ж хвалилася б мені? Просто вона абсолютно не уявляє, яким торт має бути. Та вона ні в чому не винна! У яких господарів живе, такі й торти пече. Для них він чудово підходив! Ех, містере Джордж, ви не цінуєте своєї сім’ї і хорошого виховання! — Тітонька Хлоя зітхнула і театрально повела очима.
— Але ж твої пироги і пудинги я ціную! От спитай у Тома Лінкена, як я задираю перед ним носа!
Тітонька Хлоя рухнула у крісло і знесилено розсміялася над приємним їй дотепом молодого господаря, аж сльози котилися її чорними блискучими щоками. Час від часу вона зупинялася, аби віддихатися, і при цьому поплескувала по плечах містера Джорджа і штрикала його у бік.
— Щоб вам, доки житимете, було так добре, як оце мені від ваших слів! Богом клянуся, я зараз лусну! — тітонька Хлоя пустотливо насварила молодого господаря пальцем і зайшлася новою хвилею щирого реготу.
Джордж вдав, що не вірить, ніби тітонька Хлоя може раптом луснути із веселощів, та про себе вирішив, що не завадить жартувати обережніше.
— Містере Джордж, та ви і мерця розвеселите! То ви перед ним задираєте носа?! Оце молодь!
— Я йому так і сказав: «Томе, ти неодмінно маєш скуштувати випічку нашої тітоньки Хлої. То така смакота, що у тебе довіку язик не повернеться бовкати, що Джінні куховарить краще!»
— А й справді прикро, що він і досі не куштував моїх пирогів і пудингів!.. — зітхнула тітонька Хлоя, щиро співчуваючи нещасному Томові, на її думку, вкрай обділеному долею. — Запросіть якось його до нас на обід, містере Джордж, — і додала набожно: — Знайте, що хоч їх із вашою сім’єю не порівняєш, але зверхньо дивитися на інших не можна. Бо ж усе, що ми маємо, — це Боже благословення, ніколи цього не забувайте.