Приспів однієї з пісень був особливо глибоким і змістовним:
У іншій пісні, яка тут була дуже популярною, рефреном повторювався цілий куплет:
Йорданські береги, Ханаанська земля і Новий Єрусалим постійно згадувалися у цих піснях, і мальовничі картини виразно уявлялися неграм. Особливо їх чарувало, як вишукано ті місця описувалися, бо ж мова цих пісень була ніби з іншого світу.
Виспівуючи улюблені молитви, люди сміялися, плакали, плескали у долоні і дружно стискали одне одному руки, ніби й справді змогли дістатися берегів Йордану.
Час від часу спів переривався проповідями й повчальними розповідями. Одна сива старенька, яка вже давно не працює і яку всі дуже шанують як живий літопис минувшини, встала з місця, спираючись на міцний костур, і почала говорити:
— Діти мої! Не висловити словами, наскільки рада я вас тут бачити і чути! Нікому не відомо, коли кому судилося відійти у край вічного спокою. Та знайте, що я готова, діти мої! Готова, ніби мою дорожню торбинку вже зібрано, капор вже вдягнено на голову, а я лише чекаю, коли по мене приїде фіра і повезе додому. Буває, вночі мені не спиться, і тоді я прислухаюся, чи не чути гуркоту її коліс. І ви також мусите приготуватися! — вона стукнула костуром об підлогу. — Адже нічого кращого за вічне блаженство немає. Кажу вам, діти! Якби ви лише знали, як це прекрасно — перебувати у стані блаженного очікування! — Бабуся так розхвилювалася, що їй забракло сили продовжувати, тож вона сіла на місце і зайшлася плачем, а хор, мов по команді, заспівав:
Містер Джордж, виконуючи прохання усього зібрання, прочитав декілька останніх розділів з Апокаліпсиса. Час від часу його перебивали вигуками: «Боже мій, Боже!», «Як же так?», «Господи, помилуй!», «Невже так все і буде, як оце написано?»…
Підбадьорений своїм успіхом, Джордж, який добре засвоїв материні уроки закону Божого, бувало, сам брався коментувати текст, чим викликав захоплення молоді і благоговіння старших. А коли хлопець замовкав, усі сходилися у думці, що «навіть священик не зміг би так зрозуміло усе пояснити» і що це «просто неймовірно, який він молодець».
У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастирем усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ставали ніби його власними і у молитвах звучали дуже органічно.
За висловом одного вельми побожного літнього негра, Том молився «без запинки». Його молитви надзвичайно впливали на паству й усі натхненно повторювали за ним кожне слово у релігійному екстазі.
Поки у Томовій хижці проходили молитовні збори, у господі пана Шелбі відбувалося щось зовсім інше.
Работорговець і господар дому сиділи у тій самій їдальні, де минулої їхньої зустрічі пляшка вина змінювалася наступною і стояли різноманітні наїдки, а тепер лежали чорнильниця з пером і якісь папери.
Містер Шелбі перераховував гроші і передавав їх работорговцю.
— Все правильно, — сказав Гейлі, — а тепер підпишіться тут і ось тут.
Містер Шелбі поспіхом взяв обидві угоди, підписав їх і відсунув від себе разом з грошима. Йому, певно, хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну справу. Гейлі витягнув зі свого заяложеного саквояжа якийсь документ і, краєм ока глянувши на нього, передав містеру Шелбі, який з усіх сил намагався не виказати свого нетерпіння.
— Ну, справу зроблено, — сказав работорговець, встаючи з-за столу.
— Так, — задумливо прорік містер Шелбі і, тяжко зітхнувши, повторив: — Зроблено!