— Ви наче не задоволені… — здивувався работорговець.
— Гейлі, — сказав містер Шелбі, — я сподіваюся, що ви дотримаєте слова й не продаватимете Тома невідомо кому.
— Але ж ви самі щойно це зробили, сер, — реготнув работорговець.
— Ви добре знаєте, які обставини змусили мене це зробити, — зверхньо відповів містер Шелбі.
— Ну, такі ж обставини можуть скластися і у мене, — мовив работорговець. — Та годі про це, я намагатимусь продати вашого Тома у непогане місце. А щодо людяного ставлення, то про це не турбуйтеся. Я від природи нежорстокий, за що вдячний Творцю.
Пригадуючи те, що Гейлі вважав ознаками гуманності, містер Шелбі не міг покладатися на його обіцянки, та на інше годі було розраховувати. Він провів неприємного гостя до виходу і, залишившись на самоті, запалив сигару, щоб хоч трохи заспокоїтися.
Розділ V
Як одухотворена власність ставиться до зміни власника
Містер і місіс Шелбі пішли до своєї спальні. Сидячи у фотелі, містер Шелбі переглядав пошту, а його дружина розчісувала перед дзеркалом волосся, із якого вранці Еліза так майстерно створила елегантну зачіску. Побачивши увечері бліде обличчя служниці і аж запалі від сліз очі, місіс Шелбі відпустила її раніше, ніж зазвичай, і наказала негайно вкладатися спати. А зараз, розчісуючись перед сном, вона згадала їхню недавню розмову і запитала чоловіка ніби між іншим:
— До речі, Артуре, що за грубий мужлай сьогодні у нас обідав?
— Його прізвище Гейлі, — насторожено відповів Шелбі, не піднімаючи очей на дружину, і почав вмощуватися в кріслі, ніби хотів заховатися якомога глибше.
— Гейлі? А хто він такий, цей Гейлі, і що його привело до нашого маєтку?
— Я мав із ним певні справи після останньої поїздки у Натчез, — відповів містер Шелбі.
— Невже це дало йому право напрошуватися на обід?
— Та ні, я сам його запросив. Потрібно було підписати деякі папери.
— Ага, то він работорговець? — здогадалася місіс Шелбі, помітивши хвилювання чоловіка.
— Хто вам таке сказав, люба? — заперечив Шелбі, нарешті зважившись знічено глянути на неї.
— Та так… Просто згадала, як після обіду Еліза прибігла до мене засмучена, заплакана і запевняла, що чула, як работорговець пропонував вам продати її хлопчика. Така дивачка!
— Вона чула? — уточнив містер Шелбі і ще певний час не зводив очей з листа, навіть не помітивши, що він перевернутий догори ногами. Він думав: «Колись це все одно б стало відомо, тож ліпше зізнатися просто зараз».
— Я висварила Елізу, — вела далі місіс Шелбі, розчісуючись, — і запевнила її, що ви не маєте справ із работорговцями, які перепродують невільників на Південь. Адже ви ніколи не продаватимете наших негрів, тим паче в такі руки!
— Саме так, Емілі, — відповів її чоловік, — досі я цього не робив. Але тепер мої справи просто не залишили мені вибору. Таки довелося декого продати.
— Отому антихристові? Нечувано! Містере Шелбі, я не розумію подібних жартів!
— Я й сам хотів би, щоб це був лише жарт, — зітхнув Шелбі. — Я вирішив продати Тома.
— Кого?.. Тома, який служить нам вірою та правдою з дитинства?! Артуре Шелбі! А як же ваша обіцянка дати йому відпускного листа? Ми неодноразово це обговорювали! Коли так, я не здивуюся, якщо ви захочете продати єдиного сина нещасної Елізи! — слова місіс Шелбі були сповнені гніву і смутку водночас.
— Добре, Емілі. Я розповім усе по правді. Я вирішив продати Тома і Гаррі. І не розумію, чому ви про мене говорите, як про якогось монстра! Інші роблять це мало не щодня.
— Але чому саме їх? Хіба у нас мало інших рабів, якщо справді виникла необхідність когось продавати?
— Тому що за них платять найкраще — ось чому. Я згоден, можна було б вибрати когось іншого. Ця людина пропонувала мені великі гроші за Елізу. Це вас влаштувало б?
— Негідник! — вигукнула місіс Шелбі.
— Я його і слухати не став, знаючи, що вас це страшенно засмутило б. Подякуйте мені хоча б за це.
— Я погарячкувала, — опанувавши себе, сказала місіс Шелбі. — Але… Це так несподівано! Дозвольте мені хоч попіклуватися про цих нещасних! Том, хоч і негр, але такий благородний, такий вірний! Я щиро вірю, містере Шелбі, що за потреби він заради вас пожертвував би своїм життям.
— Я знаю. Але навіщо про це говорити, якщо вже нічого не зміниш?
— Давайте пожертвуємо чимось! Я можу поступитися де якими своїми благами. О Артуре! Я завжди щиро старалася, як і належить справжній християнці, виконати свій обов’язок щодо цих нещасних істот, які повністю залежать від нас. Я піклувалася про них, настановляла їх на добрі вчинки, слідкувала за їхнім вихованням. Багато років поспіль вони діляться зі мною і горем, і радістю. Подумайте, як я дивитимусь їм у вічі, якщо заради якоїсь нікчемної матеріальної вигоди ми продамо бідного Тома — прекрасну людину, яка беззастережно нам довіряє? Як ми заберемо у нього все, що він любить і цінує, чим він живе! Невже ми тепер виступимо лицемірами, відкрито зізнавшись, що гроші важать більше для нас, ніж найважливіші, найсвятіші людські цінності? А Еліза? Я наставляла її, вчила молитися за сина, бути йому хорошою матір’ю, радила, як виростити його справжнім християнином. Що ви порадите їй сказати, коли той Гейлі забере від неї її єдиного, обожнюваного синочка, чию безсмертну душу і тіло ви продасте людині без будь-яких принципів та моралі? Я вчила Елізу, що душа людини дорожча за всі скарби світу. Як вона зможе мені довіряти, коли побачить, що ми відмовилися від власних переконань і відправили її дитину (дитину!) на невідворотну погибель?