Джордж сидів, підперши голову рукою і задумливо дивився на свою Елізу. Вона переодягалася у чоловічий одяг, — це мало до невпізнанності змінити її тендітну фігурку.
— Останній штрих, — сказала Еліза, дивлячись на себе у дзеркало і розпускаючи своє довге хвилясте волосся. — Як шкода різати, Джордже, правда? — Жінка підняла на долоні шовкове чорне пасмо. — Мені дуже шкода з ним розлучатися.
Джордж сумно посміхнувся, але промовчав.
Еліза рішуче взяла ножиці — і хвилясті локони один за одним попадали на долівку.
— От тепер вже все! — сказала Еліза, беручи до рук гребінь. — Ще треба зачесатися… Ну, який із мене юнак? — жінка повернулася до Джорджа і зашарілася.
— Твою красу зіпсувати неможливо, — відповів Джордж.
— Чому ти такий сумний? — спитала Еліза, опустившись коло нього на коліна і ніжно торкнувшись його руки. — Ще одна доба — і ми в Канаді! Один день, одна ніч на кораблі — і все, а потім… Потім, Джордже…
— Саме тому я й невеселий, Елізо! — сказав чоловік, обнімаючи її. — Тепер усе тримається на волосині. Якщо все зірветься, я не переживу… Бачити перед собою канадський берег, пройти заради цього такі випробування — і раптом в одну мить втратити все!
— Не бійся! — прошепотіла Еліза. — Господь довів нас аж сюди, посилаючи добрих людей. Він із нами буде до кінця, я відчуваю, Джордже!
— Нехай благословить тебе Господь, моя люба! — вигукнув Джордж, міцно притискаючи дружину до грудей. — Невже така велика благодать зійде на нас? Невже наші біди скоро залишаться у минулому? Невже ми будемо вільні?
— Я навіть не сумніваюся у цьому, Джордже. — Еліза підняла на нього очі, і чоловік побачив на її довгих віях сльози радості та перемоги. — Я знаю, що Господь визволить нас із неволі вже сьогодні!
— Я вірю в твої передчуття, Елізо! — Джордж рвучко випростався. — Вірю! Час збиратися! Ходімо… Ти знаєш… — сказав Джордж, злегка відштовхнувши від себе дружину і захоплено розглядаючи її, — із тебе вийшов пречудовий юнак. А як тобі личать ці кучері! Ось, одягни капелюха… Ні, не так. Трохи зсунь набакир. Яка ж ти у мене красуня!.. Я пошлю по екіпаж. А ти дізнайся, як там місіс Сміт — чи встигла підготувати Гаррі?
Саме в цю хвилину щойно згадувана місіс Сміт, поважна літня пані, сама увійшла до кімнати, ведучи за собою маленьку дівчинку — переодягненого Гаррі.
— Із нашого сина вийшла така чудова дівчинка! — втішилася Еліза, обдивляючись дитину з усіх боків. — Тепер ти будеш Гаррієт. Ну, добре я вигадала?
Дитина була помітно здивована новим маминим образом. Гаррі поглядав на неї спідлоба.
— Хлопчику мій, ти не впізнаєш свою матусю? — запитала Еліза і простягнула до нього руки.
Він знітився і притулився до місіс Сміт.
— Елізо, не приманюй Гаррі. Не забувай, що йому навіть підійти до тебе на кораблі не можна буде.
— Ой, я ще не ввійшла у нову роль. Але чому він відвертається від мене? Та гаразд! Де мій плащ? А, ось же він! Джордже, покажи, як треба носити плаща?
— Ось так, — продемонстрував Джордж, накинувши плащ собі на плечі.
— Так? — перепитала Еліза, копіюючи його. — Як мені поводитися? Мабуть, ходити великими кроками, тупати, плюватися і дивитися на усіх згори вниз?
— Тільки не перестарайся, — посміхнувся Джордж. — На світі бувають і тихі юнаки. Краще вдавай із себе сором’язливого мамія.
— Господи, ну й рукавиці! Я ж у них ціла поміщуся!
— Так, трохи великуваті. І все ж прошу тебе не знімати їх, — сказав Джордж. — Твоя тендітна ручка, ніжні пальчики можуть провалити всю справу… Отже, місіс Сміт, не забудьте: ви — тітка крихітки Гаррієт, а ми — охорона, супроводжуємо вас.
— У місті кажуть, що на пристань приходили якісь люди з поліцією. Вони попередили усіх капітанів, щоб ті вистежували молодого мулата, який подорожуватиме з дружиною і сином, — переповіла місіс Сміт те, що дізналася від друзів.
— Он як! — вигукнув Джордж. — Добре, що ви нас попередили. Якщо ця сімейка потрапить нам на очі, ми капітанові обов’язково повідомимо про це.
Усі розсміялися, але у цьому сміхові вчувалася прихована тривога.
Втікачі, прислухавшись до порад Тома Локкера, вирішили якнайкраще замаскуватися, щоб обдурити переслідувачів. Їм допоміг ще й випадок. Гостя тих добрих людей, у яких вони переховувалися у Сандаскі, місіс Сміт, саме поверталася до Канади, якраз у те селище, куди збиралися Джордж із сім’єю. Вона люб’язно погодилася допомагати їм, граючи роль тітоньки Гаррі, чи то пак Гаррієт. Хлопчика завбачливо дали їй на два дні, щоб він устиг звикнути до незнайомої жінки. Лагідна вдача добродійки та незліченна кількість м’ятних пряників зробили свою справу — дитя дуже прив’язалося до своєї нової родички.