До дверей будинку, де переховувалися наші утікачі, під’їхав екіпаж, і гостинні господарі вийшли попрощатися зі своїми гістьми. І ось вони рушають до озера.
Екіпаж зупинився біля пристані. Двоє молодиків піднялися на корабель. Один із них — переодягнена Еліза — галантно вів під руку місіс Сміт, яка другою рукою тримала долоньку дівчинки, а другий — Джордж, ніс її речі.
Потрібно було купити квитки. Джордж пішов до каюти капітана, щоб придбати їх, і випадково почув розмову двох джентльменів, які зупинилися у черзі позаду нього.
— Я пильно придивлявся до усіх пасажирів, які сідали на наш корабель. Гарантую: тут їх нема.
Це говорив боцман. А його співрозмовником був Меркс, колишній компаньйон Томаса Локкера. Меркс був затятий і впертий, тож не полінувався дістатися до Сандаскі й особисто проконтролювати кожен корабель, який переправляє пасажирів до Канади. Він не звик програвати. Цікаво, чи поталанить йому цього разу?
— Жінка — квартеронка, на вигляд мало чим відрізняється від білої… Вродлива, — сказав Меркс, — її чоловік — мулат, також майже білий, високий. На його руці — тавро.
Таврована рука Джорджа цієї миті саме якраз тримала здачу. Вона здригнулася ледь помітно, але він зумів невимушено і байдуже повернутися і пройти просто повз свого переслідувача, а далі, не озираючись, дійти туди, де його очікувала Еліза — в дальньому кінці палуби. Він вирішив поки що не розповідати дружині, коло зустрів біля каси.
Місіс Сміт одразу ж пішла до каюти для дам разом із Гаррі. Там усі жінки милувалися прекрасною маленькою дівчинкою. Ніхто й не подумав, що це хлопчик.
І ось нарешті востаннє пролунав корабельний дзвін. Меркс зійшов на причал, і Джордж полегшено зітхнув. Тепер він міг розказати Елізі, яку розмову боцмана і Меркса щойно чув. Вони дивилися, як збільшується відстань між ними і похмурою примарою їхнього невільницького життя, і не вірили своїм очам.
День видався чудовим. Чисті хвилі озера Ері весело танцювали довкола корабля і виблискували від сонячного сяйва. Віяв легкий вітерець, корабель і душі вчорашніх рабів без перешкод линули до вільних берегів Канади.
Чуже серце — таємниця! Хто б міг подумати, що елегантний джентльмен, прогулюючись у товаристві сором’язливого юнака, насолоджується кожним ковтком свободи, яку відчув уперше в житті. Та в цьому океані щастя була й ложка дьогтю: страх, що якась зла сила одним махом може перекрити потік свіжого повітря свободи. Його серце жило надією, що вже завтра ніхто не зможе повернути їх у рабство… Години, проте, летіли швидко, і ці передчуття були такі прекрасні, просто казкові!
Корабель плив за своїм курсом, і ось вдалині показалися благословенні канадські береги. Тут, мов за помахом чарівної палички, розсіювалися прокляття рабства. Тут приймали пригноблених із усіх куточків світу.
Джордж і його дружина стояли поруч на палубі. Вони вже бачили вдалині маленьке канадське містечко — Амхерстберг. Джорджеві бракувало повітря від хвилювання. Він дивився уперед, але нічого не бачив, лише відчував у своїй руці тремтіння руки його Елізи… Тепер вже ніхто не зможе розлучити їх! Ось пролунав корабельний дзвін — зупинка. Мов уві сні знайшов Джордж свій багаж, зібрав докупи супутників. Вони зійшли на берег і довго мовчали, аж поки корабель не відчалив. І тоді вони, вчорашні раби, дали волю своїм почуттям: по черзі притискали до грудей налякану дитину, обливалися слізьми, а потім усі разом впали на коліна і прославляли Бога.
У цьому місті жив добрий місіонер, який гостинно приймав у себе усіх відважних, хто шукав порятунку від рабства на цих благословенних берегах. Місіс Сміт повела Джорджеву сім’ю до нього.
Мабуть, неможливо передати словами силу радості першого дня на волі. Яке це блаженство — робити те, що хочеш, а не те, що наказують. Ніби все так само — людина рухається, дихає, говорить… Але ні, не так! Тепер ти йдеш туди, куди хочеш, говориш не лише «так, господарю» або «добре господарю», а те, що думаєш, і не боїшся нікого й нічого! Якими словами передати почуття розумного чоловіка, який уперше дихає вільно після життя у неволі й тепер має змогу самостійно будувати своє майбутнє? Як описати, що відчуває мати, яка пройшла крізь нетрі неймовірних небезпек, ризикуючи життям, аби лиш вирвати з лап рабства своє єдине дитя, і якій вдалося це зробити?! Після того, що пережили члени цієї сім’ї, вони стали у стократ дорожчі одне одному і безмежно щасливі! Здавалось би, чому тішитися? У них не було ані метра власної землі, ані грошей, ані навіть даху над головою… Але була п’янка, омріяна свобода. І вони — разом! Цієї ночі вони не могли заснути аж до світанку, насолоджуючись життям.