Легрі підсміювався, фиркав, але відірватися від цієї книжечки не міг. Він читав сторінку за сторінкою, аж поки його нерви не здали — він пожбурив її на підлогу.
— Ти ж не віриш в усі ці нісенітниці про привидів, еге ж, Кассі? — запитав він, розгрібаючи щипцями вуглинки у каміні. — Ти ж розумниця. Ну просто сором боятися шуму на горищі.
— Що тобі до того, у що я вірю, а в що ні? — похмуро відповіла Кассі.
— Коли я плавав, були охочі залякати мене подібними брехнями. Та я в це не вірю, — вів Легрі далі. — Це все вигадки хворобливої уяви.
Кассі мовчала, лише поблискувала на нього зі свого темного кутка тим вогником у очах, від якого Легрі завжди ставало моторошно.
— Сама подумай, що там може бути на горищі? Пацюки, кажани… Ну, ще вітер гуляє. Пацюки іноді зчиняють такий тарарам, наче там слони гарцюють… Я пригадую, що вони витворяли у нас у трюмі. А вітер! Тут великий простір для фантазій!
Кассі розуміла, що своїм загадковим виглядом зводить Легрі з глузду, і навмисно продовжувала мовчати, поїдаючи його поглядом.
— Ну чому ти мовчиш? — не витримав Легрі, — Скажи хоч слово!
— Скажу, коли просиш. Так от, хіба можуть пацюки відчиняти двері, замкнені на ключ і підперті кріслом? А спускатися сходами з горища? — заговорила Кассі притишеним голосом. — А потім підкрадатися до ліжка… Дедалі ближче, ближче… І торкатися тебе рукою… Ось так! — І Кассі торкнулася своєю холодною, як лід, долонею до його руки.
Легрі відсмикнув руку і увесь аж стрепенувся.
— Що ти верзеш?! Такого не може бути!
— Звісно, не може! Я хіба казала, що це було? — мовила Кассі зі зневажливою усмішкою.
— Кассі… Зізнавайся негайно: ти щось бачила?
— Нічого у мене не питай. Просто переночуй у моїй колишній спальні й дізнаєшся усе сам, якщо вже ти такий безстрашний герой!
— Воно що, спускається із горища?
— «Воно»? Що ти маєш на увазі?
— Та ти сама щойно сказала…
— Нічого я не казала! — перервала його Кассі.
— Я сам усе перевірю! Цієї ж ночі. Заряджу пістолети і…
— От і перевір! — сказала Кассі. — Лягай спати у моїй кімнаті, стріляй у темряву… А я подивлюся, чим це все скінчиться.
Легрі тупнув ногою і брутально вилаявся.
— Не треба лихословити, — сказала Кассі, — хто його знає, хто може це почути й прийняти на свій рахунок… Ану цить! Що це?
— Що? — прошепотів Легрі, тремтячи від голови до п’ят.
Старий голландський годинник, який стояв у одному з кутків, пробив дванадцять разів.
Легрі чув це щодня і щогодини. Чому ж тепер він закляк, охоплений жахом. А Кассі не зводила з нього злостивого погляду і вголос лічила удари. Коли вибило дванадцять, вона сказала:
— О, північ! Зараз почнеться… — Кассі підійшла до дверей, відчинила їх і завмерла на порозі, прислухаючись. — Ось, ось!.. Що це?
Легрі взяв підсвічника, запалив свічку і підійшов до дверей.
— Це вітер, — пробурмотав він. — Чуєш, як завиває?
— Ходи-но сюди, Саймоне, — прошепотіла Кассі, беручи його за руку і заманюючи за собою до сходів на горище. — А це що таке, як ти гадаєш? Ось, слухай.
Десь нагорі пролунав пронизливий зойк. У Легрі затремтіли коліна. Він аж сполотнів із жаху.
— Де там твої пістолети? — глузувала Кассі. — Треба ж колись з’ясувати, що там відбувається! Піднімися нагору, дивись, яка нагода випала!
— Я нікуди не піду, — заявив Легрі.
— Але ж привидів не буває, чи не так? Чого ж ти боїшся? Ходімо! — Кассі швидко побігла сходами нагору і засміялася, дивлячись зверху на Легрі. — То ти ідеш?
— Ти, чортова донько! — крикнув він. — Ану негайно повертайся, відьмо! Не смій туди ходити!
Але Кассі реготала, як божевільна, і ступала все вище і вище. Ось вона відчинила двері на горище. Протяг загасив свічку, яку ніс Легрі, а за вітром полинув моторошний крик і зойк…
Легрі, перелякавшись, утік до вітальні. Кассі поволі пішла за ним. Він побачив, що вона бліда, але спокійна і байдужа.
— Сподіваюсь, інших доказів не потребуєш? — мовила вона.
— Прокляття на твою голову, Кассі! — пошепки сказав Легрі.
— Чому ти мене проклинаєш? Я лише піднялася і зачинила двері… І все таки, Саймоне, що це діється у нас на горищі?
— Припини про це говорити! — лютував Легрі.