— Чому ж раніше ми про це нічого не знали? — схлипуючи, промовив Сембо. — Я вірю тобі, Томе! Я вірю в тебе, Господи! Змилуйся над нами, грішними!
— Слава Богу! Я віддав би все, щоб врятувати вас! Але в мене нічого вже немає, навіть життя, — промовив Том. — Господи! Подбай про ці душі!
Його передсмертне бажання було виконане.
Розділ XLI
Молодий Шелбі
Минуло два дні. Том терпів страшенні муки, але не вмирав. Та залишмо його на деякий час і дізнаємося про гостя, який навідався до Саймона Легрі.
Отже, по ясеневій алеї, яка вела до будинку Легрі, пролунало цокання кінських копит і гуркіт від коліс воза. Слуги вибігли зустрічати гостей. У возі сидів молодий джентльмен. Він зупинився біля ґанку, кинув поводи, зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря плантації. Як не дивно, це був юний Джордж Шелбі. «Як же він тут опинився?» — поцікавитеся ви. Щоб пояснити це, потрібно повернутися назад і навідатися до маєтку Шелбі в Кентуккі й дізнатися, як там справи.
Трапилося так, що лист міс Афелії до містера Шелбі через чиюсь халатність пролежав місяці зо два на якомусь поштовому пункті. Але він таки дійшов за адресою, щоправда, тоді, коли Томова доля вже погрузла в болоті людської жорстокості.
Лист отримала місіс Шелбі. Він вразив її у саме серце, але тоді вона мала купу особистих клопотів, тож зайнятися цією справою негайно не могла. Єдине, що вона зробила — це написала листа довіреній особі Сен-Клерів (міс Афелія завбачливо повідомила її ім’я та адресу) із проханням сповістити, як склалася Томова доля.
Що ж завадило їй довести розпочату справу до кінця? Річ у тім, що містер Шелбі серйозно захворів і вже довгий час палав у гарячці. Єдиною опорою місіс Шелбі був її син. За цей час він виріс і став струнким юнаком. Вони разом зі слугами виходжували містера Шелбі, але все даремно — їм не вдалося вберегти його… Хто думатиме про якогось слугу, коли помирає господар, чоловік і батько?
Через це горе про Тома забули, а ще через клопоти із залагодження справ покійного містера Шелбі. У заповіті він призначив спадкоємицею місіс Шелбі, довіривши цим самим їй нелегку справу — погашення його боргів. Місіс Шелбі із Джорджем з головою загрузли у паперах, зустрічалися з людьми, чиї підписи там значилися, і це займало увесь їхній час. До того ж довелося спродувати частину майна, щоб розплатитися з кредиторами.
Довірена особа Сен-Клерів відповіла на запит місіс Шелбі, але повідомила лише те, що негра Тома продано в Новому Орлеані на аукціоні такого-то числа, а подальша його доля невідома.
Така відповідь місіс Шелбі і молодого господаря, містера Джорджа, не влаштовувала, тому вони твердо вирішили діяти. Щоправда, довелося трохи почекати, поки їхні фінансові справи підуть на лад. Минуло ще півроку, і Джордж Шелбі за дорученням матері поїхав на Південь, щоб у Новому Орлеані дізнатися про місцезнаходження Тома, розшукати його, викупити і привезти додому.
Декілька місяців він шукав ниточку, яка навела би його на Томів слід. І ось він зустрівся з одним джентльменом, який розповів йому, де шукати невільника. Містер Джордж запасся грошима і сів на корабель, який плив по Ред-Рівер. Він вірив, що розшукає свого давнього друга і викупить його.
Ось він дістався до маєтку Легрі. Слуга-негр провів його до вітальні, де Легрі саме ледарював.
Саймон прийняв гостя досить ввічливо, адже спілкувався з рівним, а не з якоюсь «чорнопикою худобою».
— Я давно розшукую одного негра на ім’я Том, який належав моєму покійному батькові. Я хочу його викупити. Мені відомо, що ви придбали його на аукціоні в Новому Орлеані з рік тому…
Легрі насупився і перервав гостя:
— Правда ваша. Купив я на свою голову цього негра. Я за нього заплатив страшні гроші, а виявилося, що так само можна було пустити їх за вітром. Негідник він, та й годі! Такого негра у мене зроду не було: нахаба, бунтівник, недавно влаштував утечу двох негритянок. А їм ціна — по тисячі доларів за кожну, не менше. Сам зізнався, що причетний до цієї втечі, а де вони можуть переховуватися, паскуда така, не каже. Його шмагали двоє наглядачів одразу, а він все одно мовчить. Так я ще нікого не карав, як оцього Тома. Тепер він дурня клеїть, вдаючи, що вмирає, але я йому не вірю. Він у мене…
— Де він? — не стерпів Джордж. — Я хочу його бачити! — Щоки юнака палали, ніздрі роздувалися, очі зблиснули. Він ледве стримувався, щоб не вилаяти цього нахабу.
— У комірці за майстернею, — крикнув через відчинене вікно хлопчик-негр, який тримав Джорджевого коня і чув розмову у вітальні.