— І я також, — сказав Джордж. — Таким у Царстві Небесному не місце.
— Ну що ви! Він не зробив мені нічого поганого. Навпаки — лише прискорив мою зустріч із Богом.
Радість зустрічі з молодим господарем, здавалося, повернула Томові сили. Та ненадовго… Після цієї розмови він догорів, як свічка, яка перемогла подих вітру, але вже при самому кінці гноту. Том зімкнув повіки і на його обличчя лягла тінь потойбічного світу.
Так минуло кілька хвилин. Том відкрив очі, зітхнув, переможно усміхнувся і прошепотів:
— Ніхто не зможе позбавити нас віри й любові!
Юнак завмер. Він довго дивився на бездиханне тіло. Почуття піднесеного благоговіння охопило його душу. Він закрив очі своєму другові, повторюючи подумки: «Яке це щастя — вірити!».
Юний Джордж Шелбі підвівся з колін і, розвернувшись, відчув на собі чийсь погляд. Позаду нього стояв Легрі.
Смерть, свідком якої Джордж щойно став, притупила його юнацьку запальність. Він не став ображати дух покійного криком і приниженнями того, за кого Том молився. Відчуваючи огиду до цієї людини, він вирішив якнайшвидше позбутися його присутності.
— Все, що міг, він для вас уже зробив. Більше не зможе, — сказав юнак, пронизуючи Легрі поглядом. — Скільки вам заплатити за мертвого Тома? Я хочу його поховати.
— Я покійників не продаю, — розгублено пробурмотів Легрі. — Хочете з цим возитися — ваше право.
— Хлопці! — владним голосом гукнув Джордж до трьох негрів, які мовчки дивилися на бездиханного Тома. — Поможіть мені донести його до воза. І знайдіть лопату!
Всі троє кинулися виконувати наказ: двоє підняли тіло, а третій побіг по лопату.
Джордж навмисно ігнорував Легрі. Господар маєтку перечити гостеві не наважувався, і з напускною байдужістю, насвистуючи, пішов за усіма.
Джордж зняв із воза лавку для сидіння і прилаштував її скраю, а на вільному місці простелив свого плаща. Тоді він допоміг слугам обережно покласти на нього Томове тіло. Тепер він вирішив поговорити із Легрі, але дав собі слово бути стриманим.
— Зараз не час і не місце обговорювати те, що ви скоїли. Але, сер, вам доведеться відповідати в суді за невинно пролиту кров! Ви вбили людину, — це очевидно, — і я цього так не залишу! Я візьмуся до цієї справи, тільки-но дістануся до найближчого міста.
— Даремно витратите свій час, паничу! — крикнув Легрі, клацнувши пальцями. — Свідків маєте? Отож! Ніхто не підтвердить ваших свідчень!
Легрі знав, що каже. Нічого довести Джордж би не зміг. Адже на плантації не було більше жодної білої людини, окрім них двох. А негри права голосу в суді не мали. Джордж від своєї безпорадності ладен був криком роздерти небеса. «Де ж справедливість?!» — волало його серце. Але зовні він залишався спокійним, бо знав, що відчай не допоможе її відновити.
— Страшне діло — здох негр! — цинічно припечатав Легрі.
Ці слова вивели молодого кентуккійця із себе. Він одним ударом повалив Легрі й став над ним, розпалений благородним гнівом.
Боягузів кулак переконує завжди. Вони негайно починають поважати тих, хто своєю твердою рукою тицьнув їх носом у багно. До таких належав і Легрі. Він устав, струсив із себе пилюку і провів поглядом віз, який від’їжджав із його двору. Він не лаявся, не кинувся захищати свою честь. А все тому, що був негідником і боягузом — такі, як він, честі не мають.
Виїхавши за межі маєтку Легрі, Джордж побачив невеликий пагорб, на якому росло декілька дерев. Там він наказав викопати могилу.
Коли яма була готова, негри запитали:
— Плащ залишати, пане?
— Ні, поховайте його в ньому! Більше я нічого не можу для тебе зробити, нещасний мій друже! Візьми хоча б мого плаща.
Слуги опустили тіло в могилу, мовчки закидали її землею, насипали зверху невеличкий акуратний горбик і обклали його свіжим дерном.
— Дякую, можете йти, — сказав Джордж і дав кожному по монеті.
Але вони стояли, переминаючись із ноги на ногу.
— Пане… Може, ви купите нас?.. — попросив один із них.
— Нам тут живеться дуже важко, пане! — підхопив інший, благально заглядаючи Джорджеві в очі. — Будьте милосердні, купіть нас!
— Не можу я! Не можу! — з гіркотою у голосі вимовив Джордж, махнувши рукою.
Бідолашні негри поопускали голови і поволі побрели назад.
— Боже милий! — вигукнув юнак, опускаючись на коліна перед могилою. — Будь свідком моїх намірів! Я присягаюся, що віднині присвячу своє життя боротьбі з рабством! Я не пошкодую сил на те, щоб змити це ганебне тавро зі своєї країни!
Джордж помолився про упокій Томової душі й твердим кроком пішов від могили. Тепер він знав, навіщо живе.