— А багато у нього рабів? — продовжувала мадам де Ту, намагаючись приховати зацікавленість цією темою. Але Кассі помітила, що в її очах палає інтерес, і зрозуміла, що це не просто розмова про земляків.
— Так і є, — підтвердив Джордж, дивуючись, чому вона так хвилюється.
— І все ж, можливо, вам доводилося чути про одного його невільника, вашого тезку — мулата Джорджа. Ви не знаєте такого?
— Джордж Гарріс? Знаю, дуже добре знаю. Він одружився на служниці моєї матері, але потім утік до Канади.
— Утік? — швидко перепитала мадам де Ту. — Слава Богу! — вихопилося у неї.
Джордж був здивований такою реакцією, але промовчав. А француженка раптом закрила обличчя руками і розплакалася.
— Це мій брат, — зізналася вона крізь сльози.
— Та невже?! — вигукнув Джордж.
— Так! — підтвердила мадам де Ту, гордо підвела голову і витерла сльози. — Так, містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат!
— Господи, невідомі шляхи твої! — юнак не приховував, що почуте здивувало його.
— Мене продали на Південь, він тоді був ще хлопчиськом, — пояснювала мадам де Ту. — Мені пощастило, я потрапила до доброго порядного чоловіка. Він відвіз мене у Вест-Індію, дав відпускного листа і одружився зі мною. Я нещодавно овдовіла, тож вирішила поїхати в Кентуккі, щоб розшукати брата і викупити його. Ось зі мною моя донька. Вона так хоче познайомитися з дядьком!
— Дуже мила дівчинка… Так, те, що ви кажете, схоже на правду. Він розповідав, що у нього була сестра Емілі, яку продали на Південь.
— Вона перед вами, — прошепотіла мадам де Ту. — Розкажіть мені, який він…
— Із задоволенням! Ваш брат — достойний чоловік, хоч і зростав у рабстві, — сказав Джордж. — Усі цінували його за розум і непохитність переконань. Я так багато знаю про нього, бо він одружився на жінці з нашого дому.
— А вона… Яка? — поцікавилася мадам де Ту.
— Справжній скарб! Вродлива, мудра, привітна і побожна! Моя мати виховувала її, як рідну доньку. Вона її навчила всьому, що знала сама: читати, писати, рукоділлю… А який у неї чудесний голос! Вони — прекрасна пара. От тільки невідомо, чи разом вони тепер… У них є син.
— О Боже… А вона ваша з народження? — запитала мадам де Ту.
— Ні. Мій батько купив її в Новому Орлеані і привіз спеціально для матері. Тоді їй було приблизно вісім-дев’ять років. Батько так і не зізнався, скільки заплатив за неї. Але після його смерті ми отримали доступ до його паперів і знайшли купчу. Сумма вражає. Мабуть, тому, що дівчинка була надзвичайно вродлива і вихована. Вона квартеронка.
Кассі сиділа позаду Джорджа і уважно слухала їхню розмову. Коли він почав розповідати про маленьку Елізу, вона не витримала, легенько торкнулася його плеча і запитала:
— Може, ви пригадуєте, у кого її купили?
— Якщо мені не зраджує пам’ять, то у купчій грамоті фігурувало прізвище пана Саймонса.
— О Господи! — вигукнула Кассі й, зомлівши, рухнула на підлогу.
Джордж і мадам де Ту позіскакували з місць. Юнак ненароком перекинув глек із водою та склянки. Дами, які знаходилися неподалік і почули, що комусь стало зле, кинулися допомагати і скоро повернули Кассі до тями.
Жінка, опритомнівши, відвернулася обличчям до стіни і заплакала, як дитина.
Проте це були сльози радості. Матері зрозуміють нещасну Кассі — їй тепер усміхнулася доля: вона отримала надію на зустріч із донькою. Так і сталося через декілька місяців… Але не варто забігати наперед. Усе по-порядку!
Розділ XLIII
Передостанній
Наша розповідь добігає кінця. Залишилося розповісти лише про те, як склалися долі наших героїв, яких ви, мабуть, встигли вже полюбити після усіх описаних перипетій.
Джордж Шелбі, будучи запальним юнаком, зацікавився цією романтичною історією. Він був щасливий, що може прояснити ситуацію, і запросив Кассі та Емілі до свого маєтку. Вдома він показав жінці купчу грамоту на Елізу, і це розвіяло останні сумніви нещасної матері: служниця місіс Шелбі — її донька. Вона почала жити надією на зустріч зі своєю кровинкою, але одразу ж дізналася, що Еліза також утекла разом зі своїм сином Гаррі та про її геройську переправу крижинами. Також Кассі розповіли, що штовхнуло її на такий відчайдушний вчинок.
Доля, мабуть, не випадково звела на одному кораблі Кассі й мадам де Ту. Вони багато спілкувалися і зблизилися, та це було й не дивно: долі їхні схожі, вони обидві були дітьми матерів-мулаток, які народили їх від батьків-рабовласників, а потім їх обох продали і розлучили з ріднею. До того ж тепер їх об’єднувала спільна мета — знайти своїх близьких, — тож і дорога у них виявилася одна. Звісно, разом із ними подорожували Еммі та донька мадам де Ту. Вони поїхали підпільною дорогою і дізнавалися, що тільки могли про Джорджа та Елізу. Часто вони потрапляли у ті самі оселі, де переховувалося дорогою це подружжя. Отже, вони вже знали, що Джордж і Еліза зустрілися і намагалися перетнути кордон разом, і що маленький Гаррі був із ними. В Амхерстберзі їх направили до того доброго місіонера, який гостинно приймав Джорджа та Елізу, коли вони ступили на канадський берег. Він знав, де тепер живе подружжя Гарріс. Співчутливий місіонер так перейнявся історією Кассі й мадам де Ту, що погодився супроводжувати їх до Монреалю і показати, де знаходиться помешкання їхніх рідних, тим паче що всі транспортні видатки брала на себе француженка. Дорогою вони обговорили довгоочікувану зустріч, на яку раніше ніхто й не сподівався. Усі домовилися зізнаватися не одразу, хто є хто. Місіонер підготував зворушливу промову. Та про це трохи згодом.