Минуло п’ять років відтоді, як Джордж, Еліза і маленький Гаррі стали вільними людьми. Цікаво, як же їм жилося? Чи впоралися вони із новими випробуваннями? Так от: Джордж працював помічником одного приватного механіка. Його зарплати вистачало для того, щоб утримувати свою сім’ю, навіть враховуючи те, що їх стало більше — у подружжя народилася донечка.
Гаррі ходив до школи. Він був розумним хлопчиком, тому навчання йому давалося легко.
Зазирнімо ж до їхнього помешкання. Жили вони у невеличкому охайному будиночку на окраїні Монреаля. Ми завітали сюди увечері та побачили, що у кухонному вогнищі весело потріскує вогонь, стіл застелений білосніжною скатертиною — усе готове до вечері. У дальньому кутку кімнати стоїть ще один стіл, застелений зеленим сукном — письмовий. Над ним висить поличка з книжками. Цей куточок — Джорджів кабінет. Колись він потай від господаря самотужки навчився грамоти, а тепер йому ніхто не заважав увесь вільний час присвячувати навчанню. Ось він сидить за письмовим столом і виписує щось із товстої книги.
— Джордже! — звертається до нього Еліза. — Тебе не було вдома цілісінький день. Ми скучили. Згортай свої папери і йди до нас, поспілкуємося.
Маленька Еліза (доню назвали на честь матері) підтримує бажання Елізи-старшої й біжить до батька, забирає у нього книжку і залазить йому на коліна.
— Ах ти пустунка! — люблячи докоряє їй Джордж і вдовольняє вимогу цієї наполегливої особи.
— Моя ти розумнице! — каже Еліза, нарізаючи хліб.
Еліза змінилася, стала солідною дамою, дещо поповнішала. Її обличчя тепер світиться щастям і спокоєм.
— Ну що, друже, розв’язав задачку? — перевіряє Джордж у сина домашнє завдання з математики.
Гаррі давно обрізали довгі кучері. Тепер це серйозний школяр все з такими ж великими розумними очима та світлим високим чолом. Він червоніє і відповідає батькові переможним голосом:
— Розв’язав, тату! І ніхто мені не допомагав!
— Молодець! Будуть із тебе люди, — тішиться Джордж. — Покладатися в житті треба тільки на себе, синку. Скористайся тим, що можеш навчатися. Твого батька ніхто нічому не вчив.
Цю розмову перериває стукіт у двері. Еліза йде відчиняти і зустрічає гостей радісним вигуком: «Не може бути! Це ви!» Джордж поспішає у коридор і радісно зустрічає доброго місіонера з Амхерстберга. За ним входять три жінки і дівчинка. Еліза пропонує їм присісти.
Спочатку все йшло за сценарієм гостей. Місіонер присів, витер хустиною спітніле чоло і вже приготувався розпочати заготовлену промову. Але раптом мадам де Ту, поламавши всі їхні плани, кинулася на шию Джорджеві зі словами:
— Джордже! Ти мене не впізнаєш? Я твоя сестра — Емілія!
Кассі ще якось трималася і, мабуть, змогла б зіграти свою роль до кінця, якби до неї не підбігла маленька Еліза — як дві краплі води схожа на її доньку Елсі, образ якої жінка зберігала у серці всі ці роки. Маленька великими очима дивилася на Кассі, не кліпаючи і не відводячи погляду, і та не витримала, схопила внучку на руки, пригорнула до грудей і вигукнула, не сумніваючись в істинності своїх слів:
— Дитино! Я твоя мама!
Даремно було заплановано той сценарій. За подібних обставин важко втриматися. Але місіонер не здавався — він таки виголосив свою промову, коли всі трохи заспокоїлися. Йому вдалося до сліз розчулити усіх присутніх. Після його виступу всі разом стали на коліна. Добрий місіонер вголос читав вдячну молитву, а решта повторювали її за ним. Почуття їхні були настільки сильні, що висловити їх можна було, звертаючись хіба до всемогутнього Бога. Потім друзі обнялися, утворивши коло, яке відтоді розірвати не зможе ніхто.