Один канадський місіонер записував достовірні факти про втечу рабів із Америки до Канади. Він старанно нотував усі подробиці. Це робилося для того, щоб люди, яких рабовласницька система розлучила на довгі роки, колись могли зустрітися. І справді, ті, хто роками й десятиліттями оплакував один одного, зустрічалися тут, у Канаді. Та щастило далеко не всім. Але комусь же таки щастило! Неможливо передати словами, як радісно тут зустрічають кожного новоприбулого з надією, що він розкаже щось про чиюсь матір, сестру, дитину, дружину чи чоловіка, чиї долі все ще блукали у теміні рабства.
Вчинки, описані у нотатках місіонерів, сповнені не так романтикою, як героїзмом. Утікачі, не боячись небезпеки, поверталися до Америки, щоб допомогти втекти своїм рідним — дружині, матері, сестрі.
Один канадський місіонер розповідав про молодого чоловіка, якого двічі ловили і немилосердно шмагали, але він спробував утретє, і йому вдалося втекти. А потім, ставши на ноги, повернувся в Америку і влаштував утечу своєї сестри. Такі вчинки вражають.
Нашим друзям поталанило. Їм даровано зустріч із рідними. Ця несподівана зустріч ощасливила їх усіх. Ось господарі й гості сідають за стіл і розмовляють. Усі сміються і радіють, лише маленька Еліза кліпає очима і дивиться то на маму, то на незнайому тітоньку, яка чомусь не відпускає її з колін, тулить до себе і відмовляється від пирога.
На певний час всі залишилися жити у хаті Джорджа та Елізи. Кассі поволі змінювалася. Її погляд, який раніше палав вогнем ненависті, тепер пом’якшав і став лагідним. Вона була серед рідних людей. Дорогу до її серця, зачерствілого без любові, знайшли діти. Її внучка, маленька Еліза, була їй навіть ближчою, ніж рідна донька. В ній Кассі бачила двійника тієї Елсі, яку вона втратила багато років тому і за якою увесь цей час тужила її душа. Еліза не пам’ятала матері, бо все її свідоме життя пройшло без неї. А дівчинка стала ниточкою, яка зв’язала матір і доньку. З її допомогою вони швидко полюбили одна одну. Побожність Елізи, регулярне читання Біблії, пам’ять про Тома і щасливе закінчення її авантюрної втечі спонукали Кассі до прийняття християнської моралі. Вона всім серцем увірувала в Бога і стала добропорядною віруючою.
Джорджеві з сестрою наново породичатися було легше, ніж Елізі з матір’ю, бо вони пам’ятали одне одного відтоді, як їх розлучили. Небога і дядько також швидко подружилися. Наступного дня після зустрічі мадам де Ту розповіла про своє життя докладніше. Розповідь закінчувалася тим, що недавно вона овдовіла і її покійний чоловік залишив їм із донькою чималий спадок, яким вони щиро прагнуть поділитися з Джорджевою сім’єю. Емілія поцікавилася, як він планує використати гроші, на що Джордж відповів:
— Допоможи мені отримати освіту, сестричко. Це завжди було моєю заповітною мрією. Решту я зможу сам.
Вони довго радилися і вирішили усі разом, що краще на декілька років або й назавжди виїхати до Франції. Як запланували, так і зробили. Про Еммі також не забули, взявши її з собою.
Дорогою ця вродлива й вихована дівчина підкорила серце старшого помічника капітана. Скоро по прибутті у Францію молодята побралися, а велика сім’я оселилася у просторому маєтку мадам де Ту.
Гаррі ходив до школи, жінки господарювали у домі, а Джордж упродовж чотирьох років навчався в одному французькому університеті. Він таки здійснив свою мрію — став освіченою людиною. Але білі люди ніколи не любили негрів, тому час від часу спалахи расизму загрожували їхньому спокою. Один такий вибух у Франції змусив Джорджа повертатися із сім’єю до Америки.
Яким він став за ці роки, що відчував і які плани на майбутнє будував, найкраще проілюструє його лист до одного французького друга.
«Наше майбутнє досі невідоме, — ділився Джордж своїми переживаннями. — Ти стверджуєш, що білі не матимуть нічого проти присутності у своєму суспільстві людей із таким відтінком шкіри, як у мене. Тим паче, що моя дружина і діти майже світлі… Можливо, світ змінився, проте… Уявляєш, мені не потрібно благословення білих, щоб почуватися повноцінним і щасливим! Мені байдуже до них. Я більше поважаю той народ, до якого належала моя мати. Для свого батька я був чимось на зразок породистої собаки або чистокровного коня, не більше. А от мама, моя нещасна, бідолашна матуся… Я для неї був дитиною, і хоча ми більше ніколи в житті не зустрілися, я знаю, що вона мене любить і любитиме до кінця своїх днів. Господи! Я навіть не знаю, чи вона ще жива, не знаю, чи впізнав би її, якби випадково побачив! Коли я згадую те, що їй довелося пережити, свої муки, ризик, на який пішла моя героїня-дружина, приниження моєї сестри, яку продали у Новому Орлеані, всяке бажання вдавати із себе американця чи мати із ними щось спільне одразу зникає… Навпаки, свою долю я хочу поєднати з пригніченим, загнаним у рабство народом Африки. Якби хтось мене запитав, чи хочу я, щоб моя шкіра посвітлішала, моя відповідь була би однозначною: „Ні! Краще нехай вона стане ще темнішою!“