— Еге ж, він такий — любить все сам розповісти. Я його добре знаю! Правду кажучи, мене завжди дивувала ця пристрасть білих до писання листів. Стільки клопоту!
Місіс Шелбі усміхнулася.
— А я все думаю, чи впізнає мій старий своїх діток серед інших? Стільки років минуло… Поллі ого яка виросла. Ось за пирогом приглядає, щоб не пригорів. Я ж своєму старому його улюблений пиріг печу — такий самісінький, як той, яким пригощала його тоді… Ну… Коли він прощався з нами. І як я тільки пережила той день!
Місіс Шелбі зітхнула — прикрий спогад защемив у її серці. Тепер вона думала про те, що неспроста син пише так лаконічно. Передчуття її були важкими.
— Місіс Шелбі, а ви приготували мої гроші? — нагадала раптом Хлоя.
— Та не хвилюйся, Хлоє, приготувала. Он вони лежать на креденсі.
— Нехай мій старий подивиться, скільки я заробила грошей, як старалася. А знаєте, що мені сказав той міський бандитер? Каже: «Хлоє, залишайся! Працюй собі далі…» А я йому: «Дякую, пане Джонс, я б і рада, тільки ж скоро мій старий повернеться… Діти сумують, та й господині без мене важко». Слово честі! Так йому і сказала. Він, знаєте, хороша людина, цей містер Джонс.
Заступивши на службу, Хлоя мріяла лише про одне: що колись її Том переконається, яка хороша робітниця його Хлоя, коли побачить ті гроші, які вона зуміла заробити. Місіс Шелбі погодилася зберегти їх і показати Томові в день його повернення.
— А Поллі він все одно не впізнає! Господи, адже відтоді, як його забрали, пройшло не так і мало — цілих п’ять років! Вона ж крихіточкою була, ледве на ногах трималася. Ви пам’ятаєте, як мій Том радів, коли вона робила свої перші кроки?! О Господи, Господи!
Знадвору почувся стукіт коліс.
— Містер Джордж! — крикнула тітонька Хлоя, кидаючись до вікна.
Місіс Шелбі вибігла на ґанок. Там син вже чекав її з розкритими обіймами. Тітоньку Хлою, яка стояла поруч, охопили тривожні передчуття — молодий господар приїхав сам. І ось він звернувся до неї:
— Бідолашна моя! — проникливо мовив містер Джордж, стиснувши її не по-жіночому мозолясту долоню у своїх. — Я не пошкодував би всього, що маю, аби лише привезти його додому, але… Він пішов від нас в інший світ.
Місіс Шелбі розпачливо зойкнула, а Хлоя не зронила жодного слова. Мовчки вони пішли до вітальні. На креденсі досі лежали гроші, якими тітонька Хлоя мріяла похвалитися Томові.
— Ось, місіс, візьміть! — тихо сказала Хлоя, збираючи їх. — Очі б мої їх не бачили, цих грошей! Я відчувала, що так і буде… Продали його на Південь, а там… Замучили сердешного…
Хлоя повернулася і, випроставшись, покрокувала до дверей. Місіс Шелбі наздогнала її, схопила за руку, посадила у крісло і сама присіла поряд.
— Ти моя хороша, моя бідолашна! — співчутливо сказала вона.
Хлоя схилила голову їй на плече і гірко розридалася.
— Пробачте, місіс… Серце розривається на шматки — не можу не плакати…
— Я розумію… Поплач, — сказала місіс Шелбі, сама заливаючись слізьми. — Та я не зумію залікувати твої рани — це під силу лише Христу.
Надовго запанувала мовчанка — всі троє щиро плакали. Та ось Джордж зібрався з думками і просто та зворушливо розповів жінкам про Томову смерть. Він передав їм його прощальне вітання, сповнене любові та віри.
Хлоя була невтішна. Але вона пишалася своїм чоловіком, і це було єдине, що зігрівало її серце.
Десь через місяць після повернення додому молодий Шелбі зібрав усіх негрів маєтку. Того ранку він запросив їх у велику залу будинку. Коли всі зібралися, містер Джордж з’явився зі стосом паперів у руках. Ніхто не міг зрозуміти, що б це все мало означати. Папери виявилися відпускними листами на всіх рабів помістя Шелбі. Молодий господар сам зачитав один із них як зразок, сказавши, що має такі документи для всіх, і кожному особисто вручив його відпускного листа.
Реакція негрів була непередбачувана. Одні тулили заповітного папірця до грудей, а інші тицяли його назад господарю із проханням нікуди їх не відсилати, не розлучати з близькими:
— Містере Джордж, ми і так щасливі. Навіщо нам свобода? Нас тут ніхто не пригнічує. Ми маємо все необхідне для нормального життя. Ми не хочемо нікуди їхати і розлучатися із господарем, господинею і друзями.
— Друзі мої! — почав Джордж, коли йому вдалося закликати інших до тиші. — Ми з матір’ю не женемо вас звідси. Нам досі потрібні робітники і в домі, і на полях. Залишайтесь, хто бажає. Але тепер ви — вільні люди. За свою працю ви отримуватимете платню. Із тими, хто захоче залишитися, ми обговоримо всі дедалі. Якщо ж зі мною трапиться біда, якщо я нароблю боргів або помру, ніхто не зможе вас продати. Я керуватиму господарством і навчу вас користуватися своїми правами. Це не так просто, як здається. Я сподіваюся, що вам сподобається нове життя. А тепер помолімося, подякуймо Господові, що настав цей день, день вашого визволення.