Згодом вони дійшли до густого лісу, у якому змійкою звивався чистий струмочок. Гаррі вже довго жалівся на голод та спрагу, тож Еліза перенесла сина через перелаз, перебралася через нього сама і присіла за великим каменем так, щоб з дороги їх не можна було помітити. Вона розв’язала вузлик зі сніданком. Гаррі дуже здивувався, що мама нічого не їсть, і засумував через це. Він обійняв її однією рукою за шию, а другою намагався засунути пиріжок їй до рота, але Еліза не могла проковтнути жодного шматочка, бо спазми стискали її горло.
— Не треба, Гаррі! Мама не їстиме, доки не переконається, що ти у безпеці. Зараз ми підемо далі… Аж до великої ріки. — Вона вивела дитину на шлях і пішла вперед, знову змушуючи себе не поспішати.
Місця, де її знали, залишилися далеко позаду. Тепер, навіть якщо хтось зі знайомих і зустріне їх випадково, то йому й на думку не спаде, що вона утекла від своїх господарів, про доброту яких знали усі місцеві жителі. А чужі, дивлячись на їхню світлу шкіру, навряд чи одразу запідозрять, що у їхніх жилах тече негритянська кров.
Підійшовши близько опівдня до охайної ферми, Еліза вирішила там перепочити і купити харчів у дорогу, бо що більше вона віддалялася від небезпеки, то сильнішали нервова напруженість, втома і голод.
Господиня ферми, добродушна, балакуча жіночка, втішилася нагоді потеревенити із гостею, повіривши байці, що Еліза прямує на тиждень до своїх друзів, які живуть недалеко звідси. «О, якби це було саме так!» — мимоволі думалось утікачці.
За годину до заходу сонця стомлена, але й досі сповнена рішучості Еліза із сином увійшли у поселення Т. Першим, що вони побачили, була ріка. Вона видавалася жінці Йорданом, лиш води якого лежали на їхньому шляху до очікуваної свободи і землі обітованої.
Події відбувалися рано навесні, тож течія була бурхливою. Величезні крижини пливли мутною водою, вир крутив ними. У цьому місці берег штату Кентуккі дугою спадав у ріку. У вузькій затоці величезні шматки льоду нагромадилися один на одного і утворили затор. Це нагадувало велетенський пліт із криги, який загатив собою увесь простір між двома берегами.
Еліза одразу зрозуміла, що на пором надії нема, і пішла до невеличкого прибережного готелю.
Господиня, яка саме поралася біля плити, де щось шипіло і шкварчало, почула ніжний жалісливий Елізин голос і випросталась, не випускаючи із рук виделки.
— Чого вам? — запитала вона.
— Чи нема тут порому або хоча б човна? Мені дуже потрібно потрапити в Б., на тому березі.
— Ет, човен! Вони тепер не ходять, — відповіла жінка, але, помітивши, як розчарувала жінку її відповідь, запитала: — Вам неодмінно туди треба? Трапилося щось, може, занедужав хто? Чому ви так поспішаєте?
— Моя дитина у небезпеці. Я дізналася про це лише минулого вечора і сьогодні увесь день провела в дорозі, сподіваючись потрапити на пором.
— Оце біда! — щиро поспівчувала жінка, чиє материнське серце одразу ж відгукнулося на горе іншої матері. — Не можу вам не поспівчувати… Соломоне! — гукнула вона когось у відчинене вікно.
У дверях невеличкої комори з’явився мужчина у шкіряному фартуху і з брудними руками.
— Послухай-но, — звернулася до нього господиня готелю, — Чи їхатимуть сьогодні на той берег?
— Кажуть, що небезпечно, та все ж хочуть спробувати, — відповів мужчина.
— Є тут один фермер, який збирається їхати в Огайо з овочами — якщо ріка дозволить, звісно. Він прийде сюди увечері. Раджу вам його почекати… Який у вас гарненький хлопчик! — промовила жінка, пригощаючи Гаррі пиріжком.
У відповідь змучена дитина розплакалася.
— Ти мій біднесенький! Він ніколи так далеко не ходив, а я йому і поспати не дала! — зітхнула Еліза.
— Вкладіть його спочити отут, — запропонувала жінка, відчиняючи двері до маленької кімнатки, де стояло зручне ліжко.
Еліза поклала стомленого хлопчика на ліжко, взяла його рученята у свої руки і ні на крок не відходила від нього, доки той не заснув. Про те, що їй треба також спочити, вона і не подумала. Пекуча думка, що за ними женуться, стискала її душу, змушувала шукати вихід, і Еліза сумовито вдивлялася у непривітну бурхливу ріку, яка простяглася між нею і волею.
А тепер ми на деякий час покинемо Елізу і поглянемо, як ведеться її переслідувачам.
Хоча місіс Шелбі і пообіцяла Гейлі, що обід буде подано швидко, але, як то кажуть в народі, «обіцянка — цяцянка, а дурневі радість». Адже її бажання затримати Гейлі співпадало з бажанням решти людей у цьому домі. Усі, не змовляючись, діяли з цією метою. Розпорядження подавати обід негайно в присутності Гейлі було віддано і доведено до відома тітоньки Хлої. Проте кухарка, вислухавши одне й те саме щонайменше від п’ятьох посланців, замість відповіді щоразу лиш сердито фиркала, задираючи голову, і продовжувала свою справу з невластивою їй неквапністю. Завдяки якимось незрозумілим імпульсам уся прислуга відчула, що господиня через затримку обіду не гніватиметься, тож видавалося просто неймовірним, що на шляху звичайного обіду від плити до вітальні трапилося стільки перешкод. Хтось ненароком перевернув соусницю, а подавати страву без соусу ніяк не можна, тож «наша пісня гарна, нова, починаймо її знову», — соус довелося робити ще раз, та не абияк, а ретельно дотримуючись непростої рецептури. Тітонька Хлоя не відводила погляду з посудини, де варився соус, ледь-ледь помішуючи його ложкою, а на усі прохання поквапитися незмінно відповідала, що не подаватиме до столу неготовий соус лише тому, що комусь закортіло когось там ловити. Один із кухарчуків перечепився через відро з водою, а без води у кухні робити нíчого, тож довелося знову іти до криниці по воду. Ще одна кухарка розлила олію. Час від часу хтось ускакував до кухні і, гигочучи, повідомляв, що містер Гейлі «такий злий, що зараз лусне» і що «на місці йому зовсім не сидиться, він то міряє кроками вітальню, то вибігає на ґанок».