— Катюзі по заслузі! — відповідала тітонька Хлоя. — Зараз йому лише на місці не сидиться, а далі гірше буде, якщо не передумає їх ловити. Владика небесний колись спитає з нього за кожен гріх, отоді подивимося, як він викручуватиметься.
— Горіти йому в пеклі, це точно! — закопиливши нижню губу, погодився маленький Джейк.
— Та чорти вже зачекалися на цього гостя, — мовила далі тітонька Хлоя. — Скільки через нього страждає невинних душ! Згадаєте моє слово, — вона підняла руку, не випускаючи ложки, — Буде так, як сказано у Святому Писанні, як читав нам містер Джордж: душі вбитих плачуть перед жертовником і молять Господа про помсту! Прийде той час, коли Господь їх почує! О, він неодмінно почує!
Тітоньку Хлою дуже поважали на кухні, її промови слухали, повідкривавши роти, а тепер, коли обід нарешті було подано, усі тішилися вільному часу і слухали її ще уважніше, намагаючись гідно підтримувати бесіду.
— Такий заслуговує горіти на вічному вогні, чи не так? — озвався Енді.
— Діти! — перебило їхню розмову чиєсь звертання.
Усі здригнулися. Це був дядечко Том. Він стояв у дверях і слухав, про що тут мова.
— Діти, — вже спокійніше повторив він і продовжив: — Ви не відаєте, що кажете. «Вічність» — дуже глибоке слово. Про неї не варто говорити просто так. Вічні муки — це жахливо, не можна такого бажати навіть ворогам.
— А цим мучителям можна! — уперто гнув свою лінію Енді. — Їм, кровопивцям, цього усі зичать.
— Сама мати-природа стане проти них, — сказала тітонька Хлоя. — Адже вони продають немовлят, відриваючи їх від материнських грудей і сердець. Та й старшеньких діточок продають, не зважаючи на їхні ридання та чіпляння за материні спідниці. Жінки божеволіють, а їм байдуже — заберуть кровинку від матері і холоднокровно продадуть, аби лиш гроші… Подружжя розлучають… — тітонька Хлоя схлипнула після цих слів. — «Що Бог з’єднав, того не можна людям забирати», — написано у Святому Письмі! Адже це все одно що позбавити людину життя. Їх те не обходить, вони собі винце попивають, люльками пихкають. Їм ні Бог, ні Сатана не указ! — Вона затулила обличчя картатим фартушком і розридалася.
— Святе Письмо велить: моліться за ворогів ваших! — мовив дядько Том.
— За ворогів! — вигукнула тітонька Хлоя. — Оце вже ні, це понад мої сили — за них молитися!
— Ти кажеш, Хлоє, що проти них стане сама мати-природа. Так, наша людська природа сильна, та Бог переможе і її. Ти лиш подумай, яка у цього чоловіка душа, і дякуй Господові, що він створив тебе не такою. Нехай мене продадуть ще хоч десяток разів, аби тільки я не мав на душі таких гріхів, як він!
— Я думаю так само, — сказав Джейк. — А ти, Енді?
Енді знизав плечима і присвиснув.
— Як добре, що господар сьогодні нікуди не поїхав, — продовжував дядько Том. — Мені було б дуже важко витримати усе це, поїхати з дому, не попрощавшись із ним — навіть важче, ніж знати, що мене продано. Щоправда, якби він поїхав, йому було б легше… А мені? Адже я його знаю з дитячих років… Тепер я готовий скоритися Божій волі. У нашого господаря не було іншого виходу, він усе зробив правильно. Я тільки хвилююся, щоб без мене тут не звели усе нанівець. Адже він не контролюватиме усіх дрібниць, як це робив я. Наш народ непоганий, та надто безтурботний. От що мене непокоїть.