По цих словах пролунав дзвоник — Тома кликали до вітальні.
— Томе, — лагідно почав містер Шелбі, старанно добираючи слів, — я хочу сказати тобі от що: якщо раптом тебе не виявиться на місці, коли цей джентльмен прийде по тебе, мені доведеться виплатити йому тисячу доларів, якої я не маю. Сьогодні у нього будуть інші справи, а ти можеш використати цей час, як сам забажаєш. Можеш піти, куди тобі заманеться.
— Дякую, пане, — сказав Том.
— Добре запам’ятай, що тобі сказано, і навіть не думай ошукати містера Шелбі. — втрутився Гейлі. — Якщо ти втечеш, я з нього здеру усе до останнього цента. Кажу йому: не довіряйте неграм, бо негр, як вуж: мить — і вислизне з рук. Та він мене не слухає.
— Господарю, — сказав Том, випроставшись, — мені було тільки дев’ять, коли ваша мати доручила вас мені. Вам тоді й рочку не було. «Ось, — каже, — Томе, це твій маленький господар, бережи його». А тепер я вас запитую: хоч раз Том обдурив свого господаря, хоч колись дозволив собі не коритися вам, особливо відтоді, як мене прийняли в лоно церкви?
Містера Шелбі до глибини душі розчулили слова вірного слуги, аж сльози навернулися йому на очі.
— Друже мій вірний, — відповів він, — Бог свідок, ти кажеш правду, і якби я мав хоча б найменшу можливість вчинити інакше, я б не продав тебе ні за які гроші.
— Повір, Томе, і моєму слову християнки, — озвалася місіс Шелбі. — Тільки-но я назбираю необхідну суму, ми тебе негайно викупимо… — Сер, — звернулася вона до Гейлі, — дізнайтеся про людину, якій буде продано нашого Тома, і неодмінно повідомте мені, куди він потрапив.
— Обов’язково, — відповів работорговець і додав: — Ще може так трапитися, що через якийсь рік я привезу вашого Тома, живого і здорового, і запропоную вам-таки.
— Ми купимо його, ви на цьому ще й добряче заробите, — запевнила його місіс Шелбі.
— Згода! Мені байдуже кому продати, аби вигідно. Якось же треба жити, пані! Кожен піклується про заробіток.
Місіс і містера Шелбі аж пересмикнуло від нахабної поведінки работорговця, але вони щосили намагалися не виказувати своєї відрази до нього. Що більш явно виявлялися грубість і безсердечність цього типа, то болючіше стискалося серце місіс Шелбі при думці, що він може упіймати Елізу з дитиною, то кмітливішою вона ставала, то хитріше, по-жіночому, поводилася, тільки б затримати Гейлі ще хоч на хвилину. Вона йому привітно усміхалася, підтакувала, весело підтримувала бесіду — тобто робила усе можливе і неможливе, щоб час спливав непомітно.
Рівно о другій по опівдні Сем і Енді підвели до ґанку коней. Здавалося, що вранішні перегони лише розбудили у скакунів бажання руху.
Сем, аж виблискуючи після ситного обіду, виявляв готовність негайно вирушати на лови утікачів. Коли Гейлі підійшов до конов’язі, Сем, не шкодуючи похвал на свою адресу, почав вихвалятися перед Енді: мовляв, якщо за справу береться він, то вона однозначно буде успішною.
— Ваш господар не тримає псів? — задумливо поцікавився Гейлі, вже вкладаючи ногу в стремено.
— У нас ціла зграя псів, сер! — аж підскочив Сем. — Ось, до прикладу, Бруно — не якийсь там дворовий пес, а хижий звір. А ще майже у кожного негра є по собаці.
Гейлі презирливо фиркнув, поганими словами оцінивши дворових псів обійстя, на що Сем промимрив:
— За що він так про них?..
— А нишпорок, які беруть слід негрів-утікачів, у вашого господаря не знайдеться? Та що я питаю, якщо знаю відповідь? Звісно, він їх не тримає.
Сем зрозумів його одразу, та все ж прикинувся простачком:
— Наші пси мають нюх добрий, куди тим нишпоркам до них! Саме такі нам і потрібні. Щоправда, їх треба добряче нацькувати. О-о, тоді вони багато на що спроможні! Хоча б Бруно… — він свиснув великому ньюфаундленду, і той миттю підбіг на його поклик.
— До дідька ваших покоєвих песиків! — розгнівано верескнув Гейлі, вмощуючись у сідлі. — Годі вже. Покваптеся!
Сем виконав цей наказ негайно, встигнувши, однак, непомітно штрикнути Енді пальцем під бік. Хлопець не стримався і пирснув, за що розлючений не на жарт Гейлі замахнувся на нього батогом.
— Ти, Енді, не перестаєш мене дивувати! — із напускною серйозністю повчав його Сем. — Тут така серйозна справа, а тобі аби лиш «ги-ги-ги» та «га-га-га»! Такі помічники містерові Гейлі ні до чого.
— Поїдемо до ріки, — рішуче заявив работорговець, коли вони виїхали на межу обійстя. — Усі ці світлі негри тікають підпільною дорогою.
— Точно! — улесливо гукнув Сем. — Містер Гейлі з першого разу поцілив просто в яблучко! Тепер я ось що скажу: до ріки можна потрапити і старою дорогою, і новою — це вже на розсуд містера Гейлі.