Все своє життя Еліза подумки прожила тієї миті, як це буває перед смертельною небезпекою. Двері спальні виходили просто до ріки. Вона схопила дитину і кинулася бігти сходами вниз. Работорговець побачив її вже тоді, коли жінка була біля самого берега. Він зіскочив з сідла і, гукнувши Сема та Енді, сам кинувся її наздоганяти, мов мисливський пес свою здобич. Елізі здавалося, що від жаху в неї виросли крила, і за мить вона опинилася біля води. Переслідувачі були вже близько. Сповнена неймовірної сили, якою наділяє Господь людину у відчаї, Еліза крикнула, мов дикий звір, і миттєво перескочила через бурхливу брудну воду на найближчу льодову брилу. Такий вчинок здавався настільки безумним, що всі троє — Гейлі, Сем та Енді — теж скрикнули і здійняли вгору руки. Величезна брудно-зелена крижина перекосилася і загрозливо затріщала. Та Еліза і не думала затримуватися на ній. Щоразу голосно скрикуючи, вона просувалася далі, ковзала, та все ж утримувала рівновагу, а бувало, що й падала… Свої черевики втікачка загубила, панчохи геть порвалися, подряпані ноги залишали криваві сліди на льоду. Але вона йшла уперед, не відчуваючи болю, і отямилася лише тоді, коли побачила, мов уві сні, протилежний берег і людину, яка простягала їй руку.
— Яка ви смілива! — захоплено сказав чоловік.
Еліза впізнала в ньому фермера, який жив неподалік від обійстя її господарів.
— Містере Сімз, рятуйте… Я благаю вас… Заховайте мене! — впала вона навколішки.
— Але як… — здивувався фермер, — адже ви живете в домі Шелбі?!
— Мою дитину… Синочка… Продали! Ось його новий господар! — Вона показала на протилежний берег. — Містере Сімз, ви ж маєте сина, ви повинні мене зрозуміти!
— Так! — відповів він лагідно, допомагаючи їй піднятися крутим схилом. — До того ж ви хоробра жінка, а я люблю таких відчайдухів!
Піднявшись із Елізою на берег, Сімз зупинився і сказав:
— Я б радо допоміг, але мені нікуди вас сховати. Я можу лише порадити: ідіть туди, — він показав на великий білий будинок трохи збоку від центральної вулиці селища. — Там живуть добрі люди, які вже звикли допомагати усім. Вони виручать вас із цієї біди.
— Нехай вас Бог благословить! — щиро мовила Еліза.
— Спасибі! — відповів Сімз. — Але ви не дякуйте!
— Сер! Ви нікому про нас не розповісте?
— Заспокойтеся, авжеж не розповім! За кого ви мене маєте? Щасливої вам дороги. Свобода тяжко вам далася, тож ніхто вас її не позбавить, згадаєте моє слово!
І наша утікачка, міцніше притуливши дитину до грудей, швидкими рішучими кроками пішла від берега. Сімз ще довго дивився їй услід.
«Шелбі, мабуть, сказав би, що я поганий сусіда, але вчинити інакше я не міг. Якщо котрась із моїх рабинь накиває п’ятами, а він це побачить, нехай вчинить так само, і ми про все забудемо. Але дивитися, як на людину цькують собак, а вона, задихаючись, усе одно біжить — це понад мої сили. І взагалі, чого б це я мав ловити чужих невільників?» — так думав цей бідний мешканець штату Кентуккі, який погано знав закони своєї країни і тому вчинив так, як веліло його сумління. Хоча якби він належав до вищого класу суспільства, то навряд чи сумління вплинуло б на його вибір.
Гейлі стояв, мов кам’яна статуя, спостерігаючи, як Еліза зникає вдалині. Нічого не розуміючи, він подивився на Сема та Енді.
— Оце клас! — вражено присвиснув Сем.
— Мабуть, сам диявол вселився в тіло цієї навіженої, — розгублено пробелькотів Гейлі і додав: — Скакала, мов рись!
— О сер, я сподіваюся, на той берег ви нас за нею не пошлете? — округлив очі Сем. — При усій моїй до вас повазі повторити оті піруети на крижинах я відмовляюся. — І він засміявся.
— Ох ти зараз у мене й отримаєш! — гаркнув на нього работорговець.
— Сер, я більше не можу! — просто у бурякове від гніву обличчя работорговця відверто розсміявся Сем. — Так було смішно дивитися, як вона то стриб, то скок… Лід тріщить під ними, а вона бах… А тоді встає і біжить далі, і скаче. До чого проворна!
І вони з Енді реготали аж до сліз.
— Вражі сини, ще наплачетеся… Бач, смішно їм! — верещав Гейлі, замахуючись на них батогом.
Ухилившись від удару, негри із криками побігли берегом до коней.
— На все добре, сер! — поважно гукнув осатанілому работорговцеві Сем. — Місіс, напевно, вже почала нервуватися через Джеррі. Вам ми більше не потрібні. Місіс звеліла б із нас сім шкір спустити, якби ми погнали коней тим місточком, яким бігла Ліззі.