— Точно! — тицьнув у його бік своїм товстим пальцем Гейлі. — Чого вони так трясуться над тими дітьми? Ніяк не збагну! Адже з ними сама лиш морока. Навпаки мала б радіти, що спекалася такої гризоти, так де там! Іноді дивлюся: нещастячко таке, що цента не варте, а для них воно ніби над усе дорожче!
— Подайте-но мені гарячої води, містере Гейлі, — попрохав Меркс і улесливо мовив: — Ваша правда, сер, абсолютно згоден із вами. У моїй практиці був такий випадок: одна дебела, здорова і до того ж недурна негритянка мала хворобливого сина, ще й горбатого на додачу. Я віддав його одному за дякую, може, думаю, з нього щось і вийде. Хіба ж я міг подумати, що вона витворятиме? Ви б бачили! Хлопчина хворий, вередливий, самі клопоти з ним і ніякої втіхи, а вона його обожнювала. І знаєте, вона не грала на публіку, а щиро ридала, голосила і маялася, ніби на цьому її життю настав кінець. І сміх, і гріх! Жінки — дивні істоти, навіть не намагайтеся їх зрозуміти, бо то все марно.
— І у мене траплялося подібне, — підхопив тему Гейлі. — Минулого літа я купив на Ред-Рівер одну негритянку з дитиною.
Дитя як дитя, навіть симпатичне, одна біда — сліпе. Ніц не бачить! Думав я, думав, як би цього «скарбу» спекатися, і вже було домовився виміняти за барильце віскі. Я до матері забирати дитину, а вона його захищає, як тигриця! Це все відбувалося біля причалу, ми ще не відпливли, партія нових невільників ще сиділа без кайданів. От нізащо не здогадаєтеся, що вона утнула! Вискочила, мов кішка, на копу бавовни і вихопила ножа у одного з матросів. Усі від неї сахнулися, а вона, оцінивши ситуацію, зрозуміла, що однак не втекти, й кинулася униз головою разом із дитям у воду, та так і не вигулькнула…
Том Локкер слухав їхні оповідки мовчки. А потім, усім своїм виглядом виявляючи презирство до колег, сказав:
— Бо ви обидва бевзі! Мої негритянки такого цирку мені не влаштовують.
— Отакої! Як же ти з ними даєш собі раду? — зацікавився Меркс.
— Як? Легко! Ось, наприклад, купую я негритянку з дитиною, яку я намітив на продаж. Одразу даю їй понюхати кулака і кажу: «Чуєш, чим пахне?! Спробуй-но тільки щось утнути — заб’ю на квасне яблуко. Щоб ні слова, ні півслова не чув. Дитина, — так їй і кажу, — моя, а не твоя, тож забудь вже про неї, бо за першої нагоди я її продам. І не смій сцен влаштовувати, інакше проклянеш матір, що народила тебе на світ». Будьте певні, я кажу це так, що вони бояться очі підняти, не те що якісь там фокуси показувати. А якщо котрась почне голосити… — містер Локкер виразно гримнув кулаком по столу.
— Переконливо, без сумніву! — зауважив Меркс і, штрикнувши пальцем Гейлі під бік, дурнувато загигикав. — Оце так Том! Коло такого негри точно трясуться зо страху! Знаєш, Томе, якщо ти не диявол у людській подобі, то точно його найближчий родич!
Том сприйняв ці дифірамби з належною поважністю. Могло здатися навіть, що його обличчя виявляло люб’язність, якщо так взагалі доречно сказати про типа із «псячим норовом», як висловився би про такого Джон Бен’ян.
Гейлі, поласувавши основною стравою, ситий і задоволений, піднісся аж до вершини своєї великодушності, як це нерідко трапляється при подібних обставинах. Тож він звернувся до Локкера з такими словами:
— А я таки скажу тобі, Томе, те, що думаю! — почав він свою моралізаторську промову. — Я завжди говорив, що твій підхід недієвий. Пам’ятаєш, ми з тобою не раз і не двічі говорили про це в Натчезі. Я своєї думки досі не змінив і вважаю, що справи можна вести так, щоб і заробляти, і над товаром не знущатися — безпрограшний варіант. Це забезпечує спокійне життя у наш буремний час і, крім того, додає шансів на місце у раю, коли справа дійде до Судного дня.
— Ти мене повчаєш?! — спалахнув Локкер. — Гидко й слухати оцю маячню. — Він залпом випив півсклянки нерозведеного віскі.
— Е ні! — не вгавав Гейлі, відкинувшись на спинку крісла і змахнувши рукою. — Ти мене не перебивай. Я завжди робив справи так, щоб на першому місці була користь. Але кожен із нас має душу, у глибині якої розуміє, що комерція, гроші — це не основне у житті людини. Хочете — вислухайте мене, а хочете — ні. Моя справа сказати. Я людина релігійна. От коли назбираю достатньо, то обов’язково і про душу подбаю, і про все інше. А ви собі як хочете. Я лише кажу, що не потрібно звірішати більше, аніж того вимагає ситуація!
— Про душу він подбає! — презирливо вигукнув Том. — Тільки даремно час згаєш, бо у тобі душі не знайдеш, скільки не шукай. Тобі сам диявол нічого не доведе — і його переплюнеш.
— Чого ти так визвірився, Томе? — здивувався Гейлі. — Я до тебе по-доброму, а ти навіть не удаєш люб’язного…