— Припини! — перебив його Том. — Я сприймаю тебе таким, яким ти є, тому цього скавчання про набожність просто не можу слухати! А якщо розібратися, чим ми з тобою відрізняємося? Чим? Може, совість твоя чистіша, чи ти, бува, добріший за мене? Дзуськи. Усі знають, що ти підлий, що ти самого дідька ошукаєш і неушкодженим залишишся. Але ти не гуска, щоб завжди сухим із води виходити. Царства Небесного він хоче! Благородного він корчить! Слухати гидко, тьху!
— Джентльмени! Джентльмени! — виступив арбітром у їхній суперечці Меркс. — Кожен має право думати і чинити по-своєму. Поза сумнівами, містер Гейлі — людина, яка працює сумлінно, а у тебе, Томе, своє бачення справ. Сором вам сперечатися! Краще поговорімо про нашу справу. То чим ми можемо вам допомогти, Гейлі? Ви хочете, щоб ми впіймали ту негритянку?
— Мені на неї начхати. Вона належить Шелбі, а не мені. А от хлопець мій, і його я хочу повернути. Але ж і бовдур я, що зв’язався із малим бісеням!
— Дурнем ти завжди був, — не стримався Локкер.
— Годі, Томе, грубіянити! — присоромив його Меркс і облизав свої тонкі губи. — Якщо я правильно зрозумів містера Гейлі, то він нам пропонує вигідну справу. Ти помовчи трохи, а я про все з містером Гейлі домовлюся, це моя парафія. Отже, містере Гейлі, розкажіть про цю жінку, яка вона?
— Вродлива, шкіра світла. Добре вихована і грамотна. Я б за таку не пошкодував ані вісімсот, ані тисячі доларів дати, а потім ще й непогано заробив би на ній.
— Світлий колір шкіри, вродлива і добре вихована, — повторив Меркс, бігаючи чорними очицями, плямкаючи ротом і посмикуючи своїм пацючим писком. — Послухай-но, Локкере, адже це вигідна справа! Візьмімося за неї. Впіймаємо обох, хлопчину віддамо містеру Гейлі, а його мамцю доправимо до Нового Орлеана й продамо! Незле, га?!
Локкер, аж роззявивши рота від того, як його приятель обернув справу, клацнув зубами, як пес на гарний шмат м’яса, і замислився, ніби зважуючи вигоду цієї ідеї. Меркс тим часом вів своє:
— То що ми маємо, — звернувся він до Гейлі. — Тут на всьому узбережжі досить лояльні судді, з ними ми зуміємо домовитися. Том у нас майстер кулаками орудувати, а от у делікатніших справах перша скрипка — моя. Одягнуся, мов на бал, начищу до блиску черевики — і з’явлюся у суді. Варто бачити, як спритно я це роблю! — вигукнув він, гордий за самого себе. — Нині я містер Твікем з Нового Орлеана; завтра — плантатор, який щойно прибув з Ріки перлів і у якого там сімсот душ негрів; можу представитися далеким родичем Генрі Клея або іншого шанованого громадянина штату Кентуккі. Можна різні ролі зіграти. Якщо справу легко вирішити силою, тут краще за Тома не впорається ніхто. Але лукавити він не мастак, ну не вміє та й годі! А я пролізу у будь-яку шпаринку, навіть якщо судді напоготові будуть. Іноді аж нецікаво, що ніякого порядку в суді нема — надто легко все дається, і від перемоги жодного задоволення.
Том Локкер не вмів швидко думати, тож, коли товариші обговорювали деталі справи, він не одразу збагнув, про що мова. Тугодум раптом перервав Мерксове патякання, грюкнувши кулаком по столу так, що на ньому аж посуд задзеленчав.
— Згоден! — випалив він.
— Та Бог у поміч, Томе! А склянки трощити навіщо? — Меркс з несподіванки втягнув голову між плечі. — Притримай свої кулаки для більш слушної нагоди. Вона неодмінно трапиться, не хвилюйся. Ти також попрацюєш.
— Перепрошую, джентльмени, а як я свою частку прибутку отримаю? — запитав Гейлі.
— А того, що ми повернемо тобі хлопця, замало? — вискалився Локкер. — Чого тобі ще?
— Адже це я пропоную вам вигідну справу, це безсумнівно… Скажімо, моїх десять відсотків з вирахуванням видатків.
— Що? — гаркнув Локкер, брудно вилаявшись і знову гепнувши кулаком. — Я добре тебе знаю, Дене Гейлі, бісів ти сину! Думаєш, ми ідіоти? Нащо нам із Мерксом надурняк ловити твоїх негрів-утікачів, допомагаючи таким білоручкам, як оце ти? Атож, наставляй мішок на гроші! Жінка дістанеться нам, а почнеш сперечатися, то ще й хлопця собі заберемо! І подумай своїм куцим мозком, хто нам завадить? Ти нас на слід навів, і шанси тепер у нас однаковісінькі. А якщо ви із Шелбі надумаєтеся на пошуки, то прошу — ловіть вітер у полі. Знайдете — наш вам низький уклін! Усе чесно!
— Та гаразд, гаразд! Най буде по-твоєму, — швидко погодився Гейлі, злякавшись, що може втратити все, зажадавши так багато. — Дасте мені тільки хлопчика. Твоєму слову, Томе, я вірю.
— Ще б пак! — гмикнув Том. — Я ж не ти, розпускати нюні не вмію, а що стосується ділових розрахунків, то я тут чесніший за чесного. Як сказав, так і зроблю, ти мене знаєш, Дене Гейлі.