— Знаєте, чого він у траві опинився? Він хотів у річку переповзти. Мабуть, колись давно повідь його в озерце занесла, він там і жив.
Діти здивовано завмерли, а Мишко навіть рота трошечки розкрив.
— Так, так, — розповідав Олег. — У темні ночі, коли місяць не світить, вугри виповзають з озерець чи з якого іншого водоймища на берег і повзуть, звиваючись, по вологій землі, поміж мокрою травою. Мабуть, і ваш переповзав відкілясь до річки, та не встиг до ранку і причаївся у холодку, де ви його й надибали. Як трохи очуняє, ми його в річку кинемо. Може, він до моря вирушив, а тут така халепа.
Діти переглянулися. Як — до моря? Адже тут моря й близько немає! У Сашка майнула думка: «Цей студент, здається, не менший вигадник, ніж наш „учений“ Мишко», — але тут-таки згадав, що Мишко нічого не вигадав. Він серйозно сказав, що читав про риб, які пливуть навпаки, з моря в річку, щоб відкласти там ікру, як ось осетри і ще якісь, а щоб з річки в море йшли, такого він не чув.
— Ну, якщо навіть ваш «професор» Мишко не чув, — уже зовсім весело сказав Олег, — то приходьте ввечері, я вам розкажу, бо мені зараз роботу кінчати треба.
Ввечері, після того, як усім гуртом ходили випускати вугра в річку, всі посідали на колодках у подвір’ї тітки Марини. І ось тоді студент Олег розповів їм таке:
— Живуть собі вугри у річці багато років. Цьому вугрові, може, років вісім уже є, як нашому Костикові, а то й більше. І ви дарма думаєте, що це така вже лагідна риба. Якби комусь із вас спало на думку зазирнути їй у рот, ви б побачили багато дрібних, але гострих-гострих зубів. Цих зубів доводиться стерегтися не тільки дрібним водяним тваринкам. Трапляється, що навіть жаби і риби попадаються на ті зуби.
Та ось настає час вуграм ікру відкладати, і починають вони тоді спускатись річкою вниз. Мабуть, і цей теж зібрався з усіма своїми родичами подорожувати. Спускаються вугри ночами все нижче й нижче по річці. Куди ж вони простують? Путь їм лежить до Чорного моря. Може, тут і відкладуть вони ікру? Ні, вугри тут не затримуються, а пливуть кудись далі й далі. Тепер уже нічого не їдять дорогою, бо в річках вони нагуляли чимало жиру на запас і живляться ним.
От і Середземне море — тепле, дуже солоне. Але й ці води не придатні вуграм для нересту. З річок, що в це море течуть з різних країн, до них приєднуються інші вугри. Всі разом вони пливуть далі, ніде не зупиняються, не затримуються. І от перед ними, нарешті, води Атлантичного океану. Сюди збирається ще безліч вугрів з північних морів: Баренцового, Балтійського, Німецького… Безмежний і бурхливий Атлантичний океан, лютують на його поверхні шторми, величезні кораблі ледве змагаються з страшними хвилями. А риби спускаються все нижче й нижче в спокійні глибини океану і, звиваючи свої довгі' тіла, пливуть не відомими нікому дорогами впевнено, неухильно… Вже й часу чимало минуло, і нарешті вугри припливають до берегів Америки, у тропічне Саргасове море, де вода дуже тепла цілий рік. Оце і є мета їхньої важкої довгої подорожі. Тут і відкладають вони свою ікру.
Де вугри ікру відкладають, люди довго не знали. Тільки на початку нашого сторіччя один датський вчений вирушив у далеку подорож, щоб розгадати цю загадку. Він мандрував морями і розшукував, де зустрічаються найменші личинки вугра. Розшуки вели наполегливого вченого складними й небезпечними морськими шляхами через бурі й негоду. Одна шхуна, на якій плавав учений, розбилась об скелі, але невтомний дослідник спорудив другу шхуну і вів далі свої розшуки. Нарешті, через вісімнадцять років у Саргасовому морі він знайшов місце нересту вугрів.
В цьому морі, на великій глибині, разом з безліччю своїх братів і сестер виклюнувся з ікри і наш вугор. З глибини у верхні шари води піднялися маленькі личинки, які згодом стали схожі на прозорі листочки. Вони були такі малі й безсилі, що тепла океанська течія Гольфстрім підхоплювала їх і несла геть від берегів Америки, туди, звідки припливли їхні батьки, до берегів Європи. Течія безтурботно несе листочки-личинки, і ворогам у морі важко їх помітити, бо вони ж зовсім прозорі. Отак і пливуть через океан до берегів Європи аж три роки. За цей час личинки підростають, змінюються, стають уже не подібні до прозорого листячка, але й на дорослих вугрів теж зовсім не схожі, — така собі невеличка прозора рибка. Люди навіть довго не знали, що та рибка — не доросла риба, а личинка вугра. Личинки й назву мали окрему — лептоцефали, тобто вузькоголові. Але з часом учені з’ясували і як виростає вугор, і як змінюється він за цей час.